Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Революція Волі. МІЙ МАЙДАН (хроніка)
22 листопада 2013 р.
Прилетів щойно. Буду на Майдані десь під вечір.
6 грудня 2013 р.
Друзі, все буде добре. Це я кажу серйозно. Мені видіння було. Не бійтеся. Не сійте розпач. Не поширюйте паніку. Ми — народ. Нас не зламати. Бо ми разом. Завтра ми вступаємо в дні «між Катериною і Андрієм». А незабаром Миколай і Різдво. Ми ж під захистом їхнім. І завжди були. Тому вижили всупереч усьому. Ми живучі. Ми любимо життя. Ми теплі й гостинні. На нашому місці якийсь інший народ зник би давно. А ми є. Ба більше, ми не просто народ, а суспільство — молоде, згуртоване, дружнє і солідарне. І ми це доводимо. Ми усвідомлюємо спільні біди та спільні цілі. У нас є Майдан. А їхня зброя — лише страх. Вони думають, ми їх сильно боїмось. Ні, ми не боїмось. Уже не боїмось. «Нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати». Пам’ятаєте?
Просто згадайте. Згадайте все найкраще, заради чого варто жити і що варто захищати. Згадайте дитинство, молодість, хто старший. Поговоріть із батьками і дітьми, родичами та знайомими.
Ми обов’язково вийдемо в неділю і зробимо все, як слід. Нас не продати, бо ми не продаємось. Нас не купити, бо ми не купимось. Ми їм не віримо, не боїмось і нічого просити не будемо. Просто все зробимо самі.
Я вас усіх люблю і дуже ціную. І дякую вам, що ви є.
8 грудня 2013 р.
Я не прихильник війни. Я не прихильник війни пам’ятників. Але подумайте про таке. Пам’ятник Лєніну в центрі української столиці був реальним чинником підживлення української травми, українського комплексу, пуповиною з московським центром. Він був нервовим вузлом і центром напруги. Його охороняли нарядами міліції, а останніми днями там стояв «Беркут». Це був один зі стратегічних об’єктів влади, разом із Межигір’ям. Ми не бачили такої пильної уваги до жодного з наявних у Києві пам’ятників. Натомість цей пам’ятник був останнім форпостом чогось. Чого саме?
Не вам мені розповідати. Властиво, він був втіленням того, чого ми намагаємося позбутися в житті реальному в ці дні. Або принаймні заявляємо про свою готовність це зробити. Він був символом українського закріпачення та поневолення, української поразки, українського розколу, якщо завгодно. Чи плачу я за Лєніним? Ні, не плачу. Мені, щиро кажучи, байдуже. І я можу пояснити цю свою байдужість загальним прохолодним ставленням до будь-яких монументів ідеологічним вождям минулого. Будь-яким, без огляду на ідеологію.
Проте мені не байдуже, як ставляться в цій країні до людей реальних — із плоті та крові. До студентів, яких по-звірячому побили на Майдані в ніч на 30-те листопада, до 40 журналістів, що потрапили під роздачу на Банковій, до людей, яких побили, а потім закрили, як заручників, по лікарнях і відділках міліції, до судів без слідства і двомісячних вироків, до армії тітушок і бюджетників, звезених для протидії Майдану, як худоба. Мені не байдуже, що за всі ці речі досі ніхто не поніс жодної відповідальності, бо режим не здає своїх. Переводити стрілки тепер на «варварів», які розібрали Лєніна на Бесарабці на сувеніри — це лицемірство найвищої проби. Любіть і поважайте живих! А мертвим залиште ховати мертвих.
Висловлю суперечливу думку, але мені здається, що символічно можна було би порівняти цей акт зі зруйнованим Берлінським муром. Тільки в нас усе по-іншому. В нас нема консенсусу на цю тему, який був у німців. Знайдуться люди, які скажуть, що це їхня святиня. До речі, здебільшого це ті самі люди, які сміються зі «свідомітів» із їхнім Голодомором і не визнають його геноцидом, які влаштовують показові учти на День Скорботи. Пам’ятаєте знущальницькі слова регіоналів? Пам’ятаєте заплилу жиром комуністку, яка всій країні весело повідомила, що їстиме на День Скорботи зі своїми друзями шашлички на природі? Тому зруйнування Лєніна — це така собі протидія їхнім діям. Протидія дуже емоційна і контрпродуктивна, здатна внести розкол у лави. Але цього робити не варто. Не варто давати себе посварити за допомогою бовванів минулого. Сьогоднішній Євромайдан гуртується навколо інших цінностей, де немає місця лєнінській ідеології під будь-яким соусом. І, повторю, мертвим залиште ховати мертвих.
Тому війна пам’ятників в нашій ситуації є війною совєтського сьогодення з совєтським минулим. Бо найкращим і наймудрішим рішенням було б акуратно зняти його з постаменту і відвезти під російський кордон, розвернувши його спиною до України. А ще краще — віддати росіянам за газові борги.