Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Виходу, здавалося, не було. Їй і на думку не спало скористатися відсутністю контролю за її діями і передати експонати на збереження киянам — тим, хто не схилив голови перед окупантами, хто навіть у ворожому тилу боровся або просто був чесний, хоч і не знаходив у собі сил для активної боротьби. Таке не спало на думку Руденко. Вранці вона, як нічого й не було, розпоряджалася пакуванням цінностей.
Ангеліна Павлівна зовні була спокійною, хоча кожний цвях наче забивали не в ящики, а в її серце: адже вивозили те, чому вона присвятила усе своє життя. Вкрай виснажені напруженою працею, співробітники гнівалися на завідуючу: вона раз у раз просила забивати цвяхи обережніше, щоб не пошкодити полотна.
Робота наближалася до кінця. Двісті творів мистецтва щільно лежали у п'ятнадцяти ящиках з адресою: «Кам'янець-Подільський».
Через кілька днів, залишивши під розписку німецьких властей свою власну бібліотеку, обстановку з червоного дерева старовинної роботи, чудовий зліпок з Венери Мілосської завбільшки з оригінал, вилитий у майстернях Лувра, покинувши рідний Київ, Руденко виїхала вслід за відправленими експонатами до Кам'янця-Подільського. Її супроводжувала старенька няня.
Перед самісінькою відправкою Руденко повідомили, що у вагоні знаходяться передані на її відповідальність одинадцять ящиків з Київського музею західного мистецтва.
У Кам'янці-Подільському Ангеліну Павлівну разом з її безцінним вантажем помістили в одному з будинків старовинної турецької фортеці.
Руденко залишилася без певних занять, віддана сама собі. І знову вона не подумала зв'язатися з підпільними організаціями, передати скарби їх єдиному господареві — народу, сховатися від переслідувань гітлерівців і дочекатися приходу Радянської Армії.
Терзаючи себе марними роздумами, Руденко цілими днями блукала містом, милувалася його старовинними будинками, тихими вуличками, знайомилася із старожилами. Минув місяць. Незабаром Вінтер привіз із Києва чергову партію ящиків з експонатами музеїв російського і західного мистецтва. Їх теж передали Руденко.
Ангеліна Павлівна взялася до роботи.
У ящиках не було ні списків, ні наукових карток. Довелося все писати наново. Робота виявилася складною навіть для такого досвідченого мистецтвознавця, як Руденко: треба було по пам'яті відновлювати назву експоната, переказувати зміст тієї чи іншої картини, називати автора і епоху, визначати матеріал і техніку, виміряти розмір, оцінювати ступінь збереження. Вона впоралася з цим. Три примірники списку — для Вінтера, в ящик і для себе — нарешті, закінчені. Того ж дня Руденко повідомили, що, згідно з наказом рейхскомісара Еріха Коха, вона має організувати вантаження ящиків у вагони для відправки до Кенігсберга.
Надія Руденко на те, що гітлерівці не встигнуть вивезти музейні цінності, не справдилася.
Стало ясно: вона поїде з експонатами до Східної Пруссії.
Однак з невідомих причин Вінтер скасував своє розпорядження. Ящики з картинами відіслали в супроводі гітлерівських офіцерів, а Руденко лишилася у Кам'янці-Подільському. І тоді вона почала добиватися у місцевої влади дозволу зв'язатися з канцелярією рейхскомісара. Незабаром у Кам'янець-Подільський надійшла телеграма з наказом відправити наукового співробітника Руденко до Кенігсберга. Це було напередодні нового, 1944 року, а в середині січня вона прибула до Кенігсберга у розпорядження доктора Альфреда Роде.
Коли Руденко приїхала до Кенігсберга, експонати музеїв російського та західного мистецтва знаходилися за шістдесят кілометрів од міста, у маєтку Ріхау. Туди ж вирушила і Ангеліна Павлівна.
Їй вручили ключі від будинку, в якому навалом лежали ящики з експонатами. У великій кімнаті на першому поверсі напівпорожнього будинку Руденко відразу почала «робити зондажі» — розпаковувала навмання який-небудь ящик, звіряла його вміст із списком, перевіряла наявність і стан картин. Поступово все було перевірено, вільного часу лишалося багато. Тоді вона й надумала скласти докладний каталог ікон, так званий «Каталог резональ».
І ось товстий рукопис — мало не на вісім друкованих аркушів — закінчено. В ньому була вся історія руської ікони, як пам'ятки великої художньої майстерності народу, розповідь про найбільші зібрання ікон, про різні школи іконописного живопису, серед них і про таких чудових майстрів, як Андрій Рубльов, Феофан Гречин (Грек), Діонісій, Симон Ушаков. Рукопис містив докладний опис багатьох ікон з розшифруванням їхнього сюжету, статистичний матеріал, а також вказівки на те, де надруковано або описано ту чи іншу пам'ятку. Руденко примушувала себе працювати, щоб прогнати тривожні думки про неминучу відплату…