Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Німецьке командування попередило співробітників музею: за цілість будинку і експонатів вони відповідатимуть життям. Дев'ять чоловік жило у постійному страху, хвилюючись, коли на подвір'ї з'являвся хто-небудь сторонній.
Новий 1942 рік ознаменувався для Руденко новою подією. Як людину, що ділом довела свою відданість гітлерівській владі, ЇЇ призначили, за сумісництвом, завідуючою Музеєм українського мистецтва. Зима була люта, музеї не опалювалися, освітлення не було. Двічі на день, тремтячи від страху, проходила Руденко спаленим, пограбованим Хрещатиком, поспішаючи з одного музею до другого. А втім, через півтора місяця її звільнили від роботи в Українському музеї, наказавши навести зразковий порядок у Музеї російського мистецтва.
Гітлерівці суперечили самі собі: вони то наказували відкрити експозицію музею для вузького кола осіб, то збиралися обладнати тут квартиру рейхскомісара Коха, то готувалися створити в музеї якийсь інститут сільського господарства, то мали намір переобладнати його під радіоцентр. Руденко всіляко обстоювала збереження музею, можливо, для того, щоб згодом реабілітувати себе перед «руськими», а може, боячись залишитися без улюбленої роботи.
З експонатів, які лишилися (основну частину їх радянські органи в липні 1941 року евакуювали до Уфи), була створена експозиція. Оглянути її могли тільки німці за перепустками, що видавалися провінціальним управлінням архівів, бібліотек і музеїв.
Сюди щодня приходили прибулі з Німеччини історики і мистецтвознавці, лікарі у військовій формі, археологи, теологи, архітектори і, звичайно, «фахівці» з «Штабу РР».[19] Вони цікавилися переважно мистецтвом допетровського періоду, головним чином іконами.
Прекрасно володіючи німецькою мовою, Руденко давала просторікуваті пояснення. Вона з гордістю розкривала велике культурно-історичне значення кожної пам'ятки.
Руденко часто зустрічалася з представниками штабу Розенберга, із співробітниками імперського комісаріату, у відання якого перейшли всі київські музеї. Нарешті її представили «високому гостеві», що відвідав музей, рейхскомісарові України Еріху Коху…
Іноді Ангеліну Павлівну охоплював панічний страх, їй здавалося, що на неї дивляться так само, як і на гітлерівців. Вона намагалася якомога рідше з'являтися на вулицях, майже весь час сиділа в музеї. Ангеліна Павлівна описувала і класифікувала експонати, складаючи на кожний наукову картку. Щонеділі вона показувала німцям Софійський і Кирилівський заповідники, Золоті ворота, Андріївську церкву.
На початку жовтня 1942 року керівникам музеїв було наказано почати упорядкування речей, вивезених гітлерівцями з Київської лаври. Кожному музею належало відібрати те, що відповідає його профілю. Руденко зосередила свою увагу на іконах. У Лаврі були прекрасні ікони (так звана Порфир'євська колекція). Разом з іншими співробітниками вона на руках перенесла їх у музей.
Минуло півроку. Радянські війська визволили Харків і вже підходили до Києва. Руденко почала посилено розшукувати різні музейні експонати, маючи, очевидно, намір реабілітувати себе перед Радянською владою.
Потім обстановка на фронті ненадовго змінилася на користь гітлерівців; і Руденко взялася до звітів провінціальному управлінню музеїв, бібліотек та архівів, всіляко рекламуючи свою діяльність, завдяки якій музей «відновлено і віддано на службу новому порядку». Вона знову паплюжила Радянську владу, при якій немовби «директорами музеїв призначалися безграмотні люди, зв'язані з органами НКВС, які не мали ніякого відношення до науки і мистецтва».
Крок за кроком йшла Руденко слизьким шляхом зради, одночасно намагаючись загладити її своїм ставленням до справи. Що примушувало її мало не цілу добу сидіти у музеях? Любов до мистецтва? Можливо. Страх перед відплатою за зраду Батьківщині? Звичайно. Ангеліна Павлівна розуміла, що її може врятувати від кари і з одного і з другого боку тільки одне: боротьба за збереження музейних цінностей. І Руденко робила все, що від неї залежало.
У березні 1943 року завідуючий провінціальним управлінням доктор Вінтер знову доручив їй за сумісництвом керувати Українським музеєм. Руденко погодилася, хоч їй не збільшили навіть платні.
Радянські війська підходили все ближче і ближче до Києва. Музеї закрили. Гітлерівцям уже було не до екскурсій. Та про музейні скарби вони пам'ятали.
— Фрау Руденко, вам необхідно запакувати в ящики найцінніші картини, придатні для перевезення.
— Для перевезення? Куди?
19
Штаб рейхслейтера Розенберга, який займався пограбуванням культурних цінностей.