Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Вінтер не поспішав.
— Взагалі говорити про це передчасно. Однак вам я довіряю. Та й все одно, рано чи пізно ви довідаєтесь. Експонати наказано вивезти до Кам'янця-Подільського.
— Навіщо? — нервово спитала Руденко.
— О фрау, ви примушуєте мене бути надто балакучим. Але в арійців здавна існує рицарське правило: від жінок не повинно бути таємниць. Звичайно, від тих, кому рицарі довіряють, — знову підкреслив Вінтер, скоса глянувши на співбесідницю. — Будь ласка, скажу вам і це. Справа в тому, що, очевидно, Київ нам доведеться залишити. Склалася така обстановка. Треба вирівняти фронт. Однак совєти покладуть тут чимало кісток. Місто не раз, певно, перейде з рук у руки, раніше, ніж ми відійдемо на захід. Ви розумієте, фрау Руденко, чому не можна залишати тут наші цінності, що їх, визнаю, ви навчили мене розуміти і цінувати?
— Добре. Коли накажете розпочати роботу? — переходячи на діловий тон, спитала Руденко.
— Завтра. І я прошу, щоб ви особисто керували пакуванням, бо вас чекає…
Вінтер знову замовк. Було помітно, що він нарочито витримує паузу.
Руденко схопила його за рукав.
— Що, що мене чекає? Розстріл після того, як я стану вам непотрібною? Так? Чого ж ви мовчите?
— Ну, навіщо ж так, люба фрау, — вкрадливо промовив Вінтер. — До чого тут розстріл? Я вважав, що ви кращої думки про нас, голубонько. Все значно простіше. Вам доведеться супроводжувати експонати. Оце — й усе.
— Оце й усе, — тихо повторила Руденко. — Ви гадаєте, що цього мало?
Вінтер промовчав.
— У мене тут квартира, бібліотека, колекція, — говорила далі Руденко. — Покинути все, покинути Київ! Ні, я не згодна!
— О, ви давно на все згодні, фрау Руденко, — жорстко промовив Вінтер. — Раджу уникати красивих слів. Ви будете робити те, що вам накажуть. Більше того: ви раді виїхати з Києва. Ви боїтесь росіян! І, мабуть, маєте рацію: єдине, що хоч трохи тримає вас тут, — це квартира. Ми зарадимо вашому лиху: ви одержите квартиру там, де будете жити. А ваше майно візьме під охорону німецьке командування. Думаю, цього цілком досить. До побачення.
Руденко відчула себе людиною без батьківщини. Ще не покинувши її і не знаючи, чи доведеться це зробити, вона вже розуміла, що поїде куди завгодно, поїде, куди накажуть.
Ангеліна Павлівна метушилася, не знаючи, що вдіяти, хоч, по суті, все вже визначилося самим ходом подій.
Вона розуміла це, і все-таки потік бурхливих суперечливих думок змагав її.
Почалося пакування ікон і картин.
Завідуючий фондами Ступаченко і завгосп Швець притягли у відсік підвалу ящики, роздобули кілька кілограмів цвяхів, озброїлися молотками, сокирами і обценьками. Жінки приносили ікони, а завідуюча музеєм сиділа осторонь на старезному стільці і дивилася кудись убік, про щось зосереджено думала. Колеги насторожено поглядали на неї, не наважуючись почати розмову.
Майже всі ікони і полотна принесли і склали акуратними купками, згрупувавши по авторах, періодах, техніці виконання. Принесли пакувальний матеріал. Раптом Руденко стрепенулася:
— Заждіть! Не так!
Квапливо, немов боячись, що її зупинять, Ангеліна Павлівна почала наново перебирати ікони і картини, відкладаючи вбік найцінніші експонати. Відібравши кілька десятків, вона попросила принести обгортковий папір і полотняні пакети.
Мабуть, помітивши подив на обличчях співробітників, Руденко пояснила:
— Панове, я відібрала, як бачите, найкращі твори, гордість нашого музею. До них треба поставитись особливо бережно. Тому спочатку вкладемо їх у пакети, а потім уже в ящики.
— Ангеліно Павлівно, але це дуже незручно! — зауважив Ступаченко. — Краще покласти їх у ящики з прокладками.
— А я вважаю, що саме так зручніше і надійніше, — обрізала завідуючого фондами Руденко. Той здивовано знизав плечима, але не заперечив: робота за німців привчила його до безмовної покори.
Працювали до півночі. Виходити на вулицю вже не можна було, тому всі семеро лишилися ночувати в музеї, сяк-так розмістившись на диванах і столах. Заснули швидко. Тільки Руденко не спалося. Туга не давала їй спокою.
«Що робити? — міркувала вона. — Що робити?. Діяти так, як надумала — сховати куди-небудь найкращі експонати, скажімо, у топки або в комори? Але ж німці можуть довідатися, тим більше, що треба буде сказати про це співробітникам, а час такий — надіятися не можна ні на кого. Та й печі можуть запалити. Вивезти все до Кам'янця-Подільського? Тоді вони будуть при мені. Але ж мене можуть зняти з посади, накажуть їхати далі, а експонати залишаться напризволяще і неминуче загинуть! Такі цінності! Що ж робити? Не виконати наказу? Відтягти час? Дочекатися росіян, усе розповісти самій? Німці не дурники. Вони скоріше вб'ють мене, ніж дозволять залишитися до приходу радянських військ. Що робити?»