Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Після війни Руденко поселилась у невеличкому селищі Київської області і почала працювати медсестрою. Страх перед покаранням примушував її триматися подалі від Києва. Минуло півтора року, і Руденко потроху заспокоювалася, вирішивши, що гроза минула. Восени 1946 року Ангеліна Павлівна переїхала до Києва.
Тут вона й написала свою «Сповідь», що починалася словами знаменитого Ренана: «Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, — милість…»
До кого звертала Руденко ці слова? Очевидно, вона розуміла, що їй не уникнути відплати, і благала про помилування. Але народ не милує того, хто зрадив його у важку хвилину. Руденко було засуджено.
Так закінчилась історія мистецтвознавця Руденко, людини, яка втратила батьківщину, людини, що стала зрадником.
І ось тепер Сергєєв сидів з Ангеліною Павлівною у її тісній кімнатці.
— Значить, ви тут другий рік?
— Так, відбувши строк покарання. Багато пережито… Тепер у мене є батьківщина. Як це багато значить для людини! Тяжко і боляче згадувати минуле, але я розповідаю про нього людям, щоб моя катастрофа була наукою для тих одиночок, які через дрібні особисті невдачі, образи чи помилкові погляди можуть дійти до того, до чого скотилася я. Ви мене розумієте?
— Так.
— Я не боялася покарання. Що може бути страшніше, ніж пережите? Ще там, у Східній Пруссії, я зрозуміла свою аварію і глибоко відчула, що не можу жити без своєї країни, без її культури, без її людей. Я вже стара, мені п'ятдесят дев'ять років, тепер я з усіх сил стараюся, працюю, щоб заслужити прощення…
— Але ви, якщо не помиляюсь, звільнені достроково?
— Юридично — так, але я хочу заслужити прощення людей. Олегу Миколайовичу, я хочу попросити вас… я дуже вас прошу, — тихо і якось благально вимовила Руденко. — Я живий свідок насильства над світовою культурою, на моїх очах гітлерівці знищували безцінні, неповторні скарби. Люди вже ніколи не побачать ці геніальні твори. Це жахливо! Дозвольте мені допомогти вам знайти янтарну кімнату. Тепер канікули, я могла б поїхати, якщо треба…
— Але ж ви сказали, що все згоріло! Руденко скрушно похитала головою.
— Так, у маєтку Вільденгоф згоріло все. Але я так і не довідалася, що було у запломбованих ящиках, які мені передоручив Роде.
— Ми порадимося і вирішимо. Я вам напишу, а тепер мені треба їхати…
Розділ десятий
НЕ ЗДАВАТИСЯ!
Олег Миколайович повертався з Костроми похмурий. Одвічні вагонні розваги — доміно, книжки, забавні дорожні історії — ніщо його не цікавило. Сергєєв лежав, підклавши руки під голову, і нещадно лаяв себе. Покинути Ленінград, роботу, залишити Ганю саму — і все тільки для того, щоб даремно рити землю! Теж шукач скарбів об'явився… У цей момент Сергєєву здавалося, що він і справді більше нічого в Калінінграді не робив і не робить.
Кох не признався. Роде помер. От і маєш, старий дурню! Шерлок Холмс нещасний! Ні, годі. Пора вже порозумнішати…
Невідомо, скільки часу ще б лаяв себе Сергєєв, якби провідниця не принесла чай. Олег Миколайович узяв склянку, і вигляд у нього був такий, наче саме вона, ця жінка, винна у всіх його невдачах, зв'язаних з розшуками янтарної кімнати.
У такому настрої Олег Миколайович ліг спати, а прокинувся, коли Калінінград був зовсім близько.
Останні хвилини в поїзді з дитячих років викликали у Сергєєва трохи тривожне і радісне почуття. Чемодан складений. Пасажири юрмляться біля вікон, і ти живеш уже не спільними вагонними інтересами, а своїм відокремленим життям. З ніжністю дивишся на знайомі будиночки, на автобус, який пройшов по шосе, на товарну станцію, на будки стрілочників… Сергєєв дивився у вікно і відчував, як він звик до Калінінграда за ці роки!
Он там, де люди розкидають руїни, почнеться новий квартал — він з'єднає місто з портом. А центр все таки треба залишити на старому місці. Сергєєв посміхнувся: скільки суперечок навколо цього… Треба детально вивчити проект Григоряна, — незабаром обговорення. Час уже нарешті вирішити, що робити з цими остогидлими йому руїнами замка. Та й янтарна кімната!.. Наосліп нічого не зробиш. Треба шукати людей. Але де? І чи є сенс продовжувати розшуки? Нитки, здається, зовсім обірвано.
З цим невиразним і тривожним хвилюванням Сергєєв прийшов в управління.
— Ти знаєш, яка у нас новина? Спіймали злодія!