Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Заняття в учбових закладах припинилися, почалася евакуація на схід, в глиб країни. Але Руденко їхати відмовилася. Не тому, що вона думала боротися в підпіллі або вважала себе потрібною людям саме тут. Ні, причини були інші. Звичайно, не можна сказати, що Ангеліні Павлівні не завдавала болю кожна бомба, скинута на вулиці і площі рідного Києва, що її не лякала думка про ще більші нещастя. Але вона повторювала: «Війна є війною. І спрямована вона не проти народу, а проти певного державного ладу. Німці — народ культурний, народ, з середовища якого вийшли у свій час найвидатніші мислителі, — не можуть бути катами щодо простих людей і не будуть варварами, коли справа йтиме про скарби культури. Очевидно, як тільки радянські війська, — Руденко тепер навіть у думці не називала їх «наші», — відійдуть, усе це страхіття закінчиться. А коли замовкнуть гармати — заговорить мистецтво».
«Культура, наука, мистецтво — це сонце, яке світить всім однаково, і не тьмяніє, і не втрачає свого блиску. Воно як джерело свіжої води, що заспокоює спрагу кожного, хто припаде до нього: хворого і здорового, розумного і дурного, лагідного і злого; води його не вичерпуються і не каламутніють; це — лікар, який виліковує кожного, хто до нього звертається — друга і ворога», — записувала вона у зошит свої думки.
А коли так — виходить, можна не виїжджати. Нащо кидати Київ, квартиру з дорогими меблями, бібліотеку, зібрану з такою любов'ю і старанністю? Навіщо?
У серпні 1941 року, незадовго до окупації, Руденко викликали до міського управління у справах мистецтв і доручили організувати виставку «Воєнне минуле нашої Батьківщини». Ангеліна Павлівна навіть зраділа — будь-яка діяльність відвертала її від похмурих і плутаних думок, давала заспокоєння. Протягом трьох тижнів збирала вона по музеях і сховищах картини, гравюри, лубки, скульптури. Нарешті виставка була готова.
Вранці вісімнадцятого вересня 1941 року в Музеї українського мистецтва на вулиці Кірова зібралися екскурсоводи, щоб вивчити експозицію виставки і підготуватися до пояснень. А вдень, коли виглядали з приміщення, перейти через головну магістраль Києва — Хрещатик було неможливо: частини Червоної Армії почали вимушений відступ. Тільки через кілька годин Руденко змогла дістатися додому, на Михайлівський завулок.
У різних кінцях міста майже одночасно виникли пожежі. Недалеко від музеїв російського і західного мистецтв вибухали склади снарядів. Руденко не спала всю ніч. Вона хвилювалася за себе і за ті скарби, які ще лишалися в музеях. Їй ставало страшно при думці, що картини, графіка, скульптура і зразки прикладного мистецтва можуть загинути. Ледве почало розвиднятися, вона поспішила до музею, гнана страхом, — чи не загорілися од снарядів виставочні приміщення і сховища фондів?
Ось і музей. Будинки цілі, тільки майже всі вікна вилетіли, дахи продірявлено, паркет у залах вкритий осколками.
Разом з небагатьма співробітниками музею Руденко до вечора збирала сміття, сяк-так затуляла вікна. А ввечері до міста вдерлися гітлерівці.
Спочатку Руденко намагалася не виходити з дому. Одна, з вісімдесятилітньою нянею, вона замикалась у квартирі і годинами сиділа нерухомо в глибокому кріслі. Тільки вечорами Ангеліна Павлівна потай пробиралася у парк біля музею і здалеку поглядала на знайомий будинок. Навколо ходили німецькі вартові, а від музею так і віяло пусткою. Пройти всередину було неможливо.
Але одного разу Ангеліна Павлівна не витримала. Самотність ставала нестерпною. Вона пішла до художнього інституту, сподіваючись зустріти кого-небудь з викладачів. Проте до інституту не дійшла. Клуби диму пливли над містом, час від часу лунали вибухи. Раптом од страшенної сили удару здригнулася земля.
— Софійський собор висадили! — вигукнув хтось,
— Не може бути!
— Все може бути!
Люди, притискаючись до стін будинків, бігли до собору.
Тривога виявилася даремною. Собор уцілів. У повітря було висаджено лише великий будинок на розі Хрещатика і вулиці Свердлова. Пожежа перекинулась у самісінький центр міста. Вранці всіх, хто жив у центрі і поблизу нього, німці вигнали на околиці. Взявши за руку напівсліпу няню, Руденко пішла до Володимирської гірки, де на тихій вуличці знайшла притулок у знайомих.
Цілий тиждень вона пробула там, вже не сподіваючись повернутися додому. Але поліція розшукала Руденко. Її привезли в гестапо.
У Ангеліни Павлівни був чималий стаж наукової роботи. Понад десять років вона викладала історію образотворчого мистецтва в Київському художньому інституті, кілька років завідувала відділом гравюри у Київському музеї російського мистецтва. Пізніше Руденко чомусь вирішила приховати ці факти і, очевидно, скориставшись з того, що під час окупації стала директором музею, знищила свої документи. Протягом останніх років Ангеліна Павлівна викладала в Художньому інституті, одночасно читала лекції в Київському державному університеті.