Маха гола

— Вам я розповідаю про все, Маріано. Не знаю, що зі мною коїться, коли я з вами. Люблю вас, як брата. Ні, не брата... Скоріше, як подругу, котрій у всьому можна звіритись.

Залишаючись наодинці з собою, Реновалес відчував огиду, коли згадував про відвертість Кончі. Вона й справді така, якою її вважають: дуже принадна, дуже вродлива, але геть аморальна жінка. Ну, а себе самого він лаяв найнепристойнішими словами, яких навчився за часів богемного життя у Римі, і порівнював себе з усіма рогатими тваринами, що їх міг пригадати.

«Більше не піду до неї. Це ж ганьба... Нічогеньку собі роль обрав ти, маестро!»

Але досить було йому не прийти до графині два дні, як з’являлася Марі, покоївка-француженка сеньйори де Альберка, з напахченим листом, а іноді лист прибував поштою, скандально вирізняючись серед іншої художникової кореспонденції.

«Ну що за жінка! — вигукував Реновалес, поквапно ховаючи яскравий конверт, що так і впадав у вічі. — Яка необережність! Рано чи пізно Хосефіна зверне увагу на ці листи».

У своєму схилянні перед геніальним другом Котонер вважав, що перед ним не може встояти жодна жінка — тож і сеньйора де Альберка, звичайно, без тями закохана в маестро. Старий богемник сумно хитав головою.

— Це погано скінчиться, Маріано. Ти мусиш порвати а цією сеньйорою. Подумай про спокій свого домашнього вогнища! Бачу, не минути тобі лиха.

Листи завжди були однакові. Нескінченні нарікання на короткі перерви в його візитах. «Cher maitre, сьогодні вночі я не могла заснути, думаючи про вас...», а в кінці неодмінний підпис: «Ваша шанувальниця і добра подруга CoquillerosseЛиха черепашка (франц.).» таке войовниче прізвисько обрала вона для листування з художником.

Писала вона безладно, в найнесподіваніші години дня, скоряючись примхам своєї уяви та постійно збуджених нервів. Кілька разів схоплювалася з ліжка навіть опівночі або вдосвіта: ніяк не могла заснути і щоб якось розважити себе у безсонні заповнювала чотири аркуші дрібненьким почерком, звертаючись до доброго друга: у всіх подробицях розповідала йому про графа, про те, що чула від подруг, повідомляла останні плітки про людей з «великого палацу», нарікала на збайдужіння свого доктора. А іноді це були тільки чотири рядки — лаконічні, розпачливі. «Приходьте негайно, любий Маріано. Дуже пильна справа», — тривожно волали літери.

І маестро кидав свою роботу й одразу біг до графині, яка приймала його, лежачи в ліжку, у своїй пропахченій парфумами спальні, куди вже багато років не заходив сеньйор, схиблений на орденах.

Художник з’являвся стривожений, — напевне, сталося щось жахливе, — а Конча, неспокійно крутячись під гаптованими ковдрами та відгортаючи з чола золоті пасма, які вибивалися з-під мереживного чепця, говорила і говорила; слова злітали у неї з уст безладно, мов пташине цвірінькання, так наче від нічної тиші вона захворіла на недорікуватість. їй спали на думку геніальні ідеї; наснилася страшенно оригінальна наукова теорія — Монтеверде буде в захваті. І з поважним виглядом викладала своє відкриття маестро, який кивав головою, не розуміючи жодного слова і дратуючись, що такий гарненький ротик — і верзе такі нісенітниці.