Маха гола

І вона поклала на лікоть художника свою тендітну ручку, сперлася на нього якось особливо невимушено і подивилася йому прямо в очі; в її зіницях світилося щось загадкове і таємниче.

До них долетів протяжний гудок; почулося глухе шарудіння коліс, які підминали під себе дорогу, і внизу під ними стрімко промчав автомобіль. Реновалес спробував роздивитися на людей-ляльок, що були в машині, здалеку схожій на іграшкову. Можливо, за кермом сидить Лопес де Coca, а оті дві жінки у вуалях — його дружина й дочка.

Художник відчув гострий напад каяття, подумавши, що саме в ту мить, коли він, про все забувши, благав кохання, повз них, можливо, проїхала Хосефіна і нічого не побачила, нічого не помітила.

Вони довго стояли нерухомо, спершись на балюстраду, і мовчки дивились крізь колонаду дерев на блискуче сонце, густо-червоне, як стигла черешня, що заходило, осяваючи обрій спалахами пожежі. Багряні хмари, бачачи, що воно вмирає, підступно підкрадались до нього і жадібно всмоктували його світло.

Конча в захваті милувалася заходом сонця, як милується людина видовищем, що його бачить лише вряди-годи.

— Погляньте, маестро, на оту величезну хмару — яка ж вона чорна! Схожа на дракона... Ні, мабуть, на бегемота; подивіться, які в нього товсті ноги — мов башти. Він біжить до сонця і зараз його проглине! Уже роззявив пащу! Проковтнув, проковтнув!

Краєвид відразу потемнів. Сонце зникло в череві страховища, яке затулило весь небокрай. Його горбата спина їжилася срібними шпичаками, а черево, ніби не можучи втримати в собі розжарену кулю, бризкало дощем блідого проміння. Так і не змігши перетравити вогняний клубок, воно зрештою згоріло й розвіялось димом, розлетілось чорними клаптями, і знову над обрієм викотився червоний диск, омивши золотом небо й землю, сипнувши в тихі води ставків табунці вогняних рибок.

Реновалес, спершись на балюстраду, торкався ліктем графині і вдихав її пахощі, відчував тепло її пругкого тіла.

— Вертаймося, маестро, — мовила вона з якоюсь тривогою в голосі. — Мені холодно... Та й з таким супутником, як ви, ніколи не почуваєш себе спокійною.

І квапливо рушила назад до майдану, бо, добре знаючи чоловіків, відчувала, як небезпечно залишатися з Реновалесом насамоті. На його блідому і схвильованому обличчі вона помітила наближення вибуху, відчайдушного і брутального.

На терасі біля Глибокого Каналу художник і графиня проминули двійко закоханих, що неквапно спускалися вниз, тулячись одне до одного; вони ще не наважувалися обнятись, мабуть, чекали, коли звернуть на першу стежечку. Юнак ніс перекинутий через руку згорнутий плащ, хизуючись, мов кавалер з античної комедії; тендітна і бліда дівчина, не обдарована іншою красою, крім краси юності, куталася в благеньку мантилью і йшла, не відриваючи від свого супутника наївного й закоханого погляду.

— Якийсь студент із своєю модисточкою, — мовив Реновалес, коли юнак із дівчиною їх проминули. — Вони щасливіші, ніж ми з вами, Кончо. їхня прогулянка дасть їм куди більше втіхи.

— Ми вже з вами старі, маестро, — відказала вона з фальшивим сумом у голосі, явно не маючи на увазі себе, а тільки свого супутника.