Маха гола

Від цього поцілунку маестро зовсім утратив тяму.

«Хосефіна!.. Хосефіна!»

Від одягу її линули ніжні пахощі щасливих часів, огортали жадане тіло. Перед ним Хосефінина сукня, Хосефінина плоть! Художник ладен був померти в ногах у цієї жінки. Він задихався від нестямної пристрасті. Це вона... Ті самі очі... Хосефінині очі! І митець зазирнув у них, прагнучи побачити своє відображення в цьому тремтливому дзеркалі... Та з-під примружених повік на нього з професійною цікавістю дивилися очі байдужі й холодні; іронічно й безтурботно милувалися вони цим сп’янінням плоті, цим божевіллям, які змушувало чоловіка шаленіти і стогнати від жаги.

Реновалеса аж морозом обсипало; руки й ноги його ослабли, а очі затьмарилися імлою гіркого розчарування.

Чи справді він тримає в обіймах свою Хосефіну?.. Це її тіло, її пахощі, її вбрання, її бліда краса зів’ялої квітки... Але це таки не вона. Які чужі очі!.. І даремно вони раптом полагідніли, засяяли ніжністю — налякана виразом його обличчя Пепіта зрозуміла, що треба прикинутись — а їй це було зовсім неважко. Полуда вже спала з очей Реновалеса, і він бачив у блискучих зіницях дівчини саму порожнечу. Душі його коханої дружини там не було. П’янкі пахощі більше не хвилювали митця — вони йому тільки примарились. Він справді бачив перед собою улюблену вазу, але з неї вже не курився запашний фіміам.

Реновалес звівся на ноги і поточився, дивлячись на жінку, яка сиділа перед ним, нажаханими очима. Потім упав на диван і затулив обличчя долонями.

Почувши, що він ридає, дівчина перелякалась і побігла в натурницьку. Скоріше б скинути із себе це вбрання й утекти! Цей сеньйор, напевне, божевільний.