Маха гола

І, відгорнувши рукою пасмо чуприни, схоже на віття плакучої верби, поцілувала художника в чоло, весело засміявшись, коли той весь затремтів від цієї ласки. Реновалес відчув, як ноги йому підгинаються, а руки самі хапають у обійми це тепле, духмяне тіло, що так і вислизало з тонкої сорочки.

— Я ж поцілувала вас тільки в чоло! — закричала Конча. — Як сестра брата, Маріано! Спокійно!.. Ви робите мені боляче!.. Я подзвоню!

І таки подзвонила, бо відчула, що слабне й ось-ось поступиться, не зможе вирватися з цих палких і владних обіймів. У лабіринті коридорів та кімнат задзеленчав електричний дзвоник, двері в спальню відчинилися, і зайшла Марі — вся в чорному, з накрученим волоссям, тактовна й мовчазна. її бліде усміхнене личко говорило, що вона звикла бачити все, здогадуватися про все, завжди зберігаючи незворушний вираз.

Графиня простягла Реновалесові руку, спокійна і люб’язна, так ніби прихід покоївки урвав їхнє прощання. Шкода, що він уже йде; увечері вона сподівається зустріти його в Королівському театрі.

Коли художник опинився на вулиці, ковтнув свіжого повітря й відчув себе серед людей, йому здалося, ніби він прокидається від жаского сну. На душі було страшенно гидко. «Ну й відзначився ж ти, маестро!» Він з відразою подумав, як принижує свою гідність, скоряючись усім забаганкам графині; а тепер навіть скотився до такої ганьби, що погодився стати посередником між нею та її коханцем. Але на чолі він і досі відчував ніжний доторк Кончиних уст; і досі був окутаний атмосферою спальні, напоєної пахощами її духмяного тіла. Похмурі думки поволі розвіялись, і митець підбадьорився. Не так уже й погано посуваються справи; хоча цей шлях і неприємний, він приведе його до мети.

Не раз вечорами Реновалес ішов до Королівського театру, скоряючись Копчі, яка хотіла бачити його там, і майже всю виставу просиджував у її ложі, розмовляючи з нею. Міліта сміялася з такої переміни батькових звичаїв — адже колись він лягав увечері рано і вже вдосвіта вставав працювати. А що мати вічно була недужа, то тепер Міліта виконувала обов’язки господині й виряджала маестро з дому; весело кривляючись і сміючись, вона допомагала батькові вдягти фрак, причісувала його, поправляла йому краватку.

— Татуню, я тебе не впізнаю: ти став світським хлюстом. Коли візьмеш мене з собою?

Батько виправдовувався, напустивши на себе поважний вираз. Цього вимагає його професія; художникам треба жити світським життям. Ну, а її він із собою візьме, неодмінно візьме... іншим разом. Бо сьогодні мусить іти сам: у нього справи, він має переговорити у театрі з багатьма людьми.

Сталася з ним іще одна зміна, яку теж відразу помітила насмішкувата, весела Міліта. Тато помолодшав.

Під безжальними ножицями його патли з кожним тижнем коротшали, а борода зрештою перетворилася на дрібний підлісок тих дрімучих хащів, що колись надавали йому суворого й дикого вигляду. Він не хотів зробитися таким, як усі; мусив щось зберегти від своєї артистичної зовнішності, бо ж люди, зустрічаючи великого Реновалеса, повинні впізнавати його. Але в межах цього бажання митець намагався не дуже вирізнятися серед елегантної, вишукано вбраної молоді, яка оточувала графиню.