Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
— Ніякої надії? — спитав він слабким голосом. — Ви, як і раніше, анітрошки мене не кохаєте?
Графиня засміялася — гучно й весело.
— Ну от, починається. Так я і знала. Недаремно вагалася, чи приходити. У кареті кілька разів повторювала собі: «Ти робиш дурницю, дівчино, що їдеш у Монклоа. Ти згинеш там від нудьги. Тебе чекає тисяча перше освідчення».
Потім змінила тон і вдавано суворо стала вичитувати йому:
— Але ж, маестро, хіба не можна розмовляти з вами ні про що інше? Чому ми, жінки, такі нещасливі, чому кожен чоловік, з яким хочеш просто погомоніти, вважає за свій обов’язок освідчитися тобі в коханні?
Реновалес запротестував. Нехай вона говорить так про когось іншого, але не про нього, бо він справді в неї закоханий. Може заприсягнутися, може повторити їй це навколішках, щоб повірила, — закоханий до нестями! Але графиня глузливо передражнила його, притуливши руку до серця і безжально засміявшись.
— Так, так... Я цю пісеньку знаю — краще не марнуйте сили, повторюючи її. Знаю напам’ять. «У грудях наче вулкан... Не можу без тебе жити... Якщо не покохаєш, заподію собі смерть...» Усі ви кажете одне й те саме. Ані натяку на щось оригінальне... Маестро, заклинаю вас богом! Не виставляйте себе вульгарним залицяльником. Ви ж велика людина, а белькочете такі дурниці!..
Реновалес аж розгубився — такої рішучої і глузливої відсічі він не сподівався. Але Конча, ніби їй стало жаль художника, поквапно додала з ніжністю в голосі:
— Яка вам потреба закохуватись у мене? Чи гадаєте, я менше вас шануватиму, як ви не зробите того, що вважають за свій обов’язок усі чоловіки з мого оточення?.. Я вас люблю, маестро, і бачити вас — для мене радість. Мені буде дуже прикро, як ми посваримось. Я люблю вас як друга, найщирішого і найближчого свого друга. Люблю за те, що ви такий добрий; величенна дитина, бородатий хлопчисько, який не знає анічогісінько про життя, але має великий-великий хист!.. Я хотіла зустрітися з вами сам на сам, щоб мати час спокійно поговорити і сказати те, що оце кажу. Я люблю вас, як нікого іншого. Ні з ким не почуваю себе так добре, як з вами. Будьмо ж друзями; або братом і сестрою — як хочете... Але не чіпляйте ви на себе цю трагічну машкару! Розвеселіться хоч трошки, славетний маестро! Засмійтеся своїм гучним сміхом, що завжди так веселить мою душу!
Але маестро лишався похмурим, дивлячись у землю і люто кошлатячи густу бороду.
— Усе це брехня, Кончо, — грубо відповів він. — Правда в тому, що ви закохана, що ви без тями від отого блазня Монтеверде.
Графиня всміхнулася, наче груба мова художника їй полестила.
— Ну що ж, Маріано, це правда. Ми кохаємо одне одного. Мені здається, я ще так не кохала жодного чоловіка. Нікому досі я не казала цього. Ви перша людина, якій я довірилася, бо ви мій друг, бо коли я з вами, то просто не знаю, що зі мною коїться, бо вам я розповідаю про себе все. Ми кохаємо одне одного; власне, це я кохаю його, кохаю куди палкіше ніж він мене. Моє кохання — це водночас і вдячність. Я не плекаю ілюзій, Маріано. Тридцять шість років! Тільки вам наважуюсь сказати про свій вік. Поки що я маю досить пристойний вигляд — зуміла себе зберегти. Але ж він набагато молодший: ще кілька років, і я могла б йому бути матір’ю.
Вона замовкла на мить, ніби налякана такою різницею в літах між своїм коханцем і собою; але відразу ж додала з несподіваною самовпевненістю:
— Він також кохає мене, я знаю. Я для нього порадниця, я надихаю його; каже, що коли він зі мною, то відчуває, як у ньому зроджуються нові сили для наукових пошуків; що завдяки мені стане великою людиною. Але я кохаю його сильніше, набагато сильніше. У почуттях різниця між нами, мабуть, не менша, ніж у літах.
— Але чому, чому не покохаєте ви мене? — спитав художник із сльозами в голосі. — Я вас обожнюю — от ролі і поміняються. Я вас оточу довічним поклонінням, а ви тільки дозволятимете кохати вас, дозволятимете дивитись на вас як на богиню, завжди бути біля ваших ніг.
Конча засміялася знову, комічно передражнивши глухий голос, палкі рухи і жагучий погляд художника.
— «Але чому, чому не покохаєте ви мене?..» Маестро, ну не будьте ж дитиною! Про таке не запитують: у коханні ми над собою не владні. Я не люблю вас так, як вам хочеться, бо цього просто не може бути. Задовольніться тим, що ви мій найближчий друг. Знайте, що з вами я, мабуть, відвертіша, ніж із самим Монтеверде. Атож, вам я розповідаю про такі речі, про які йому ніколи не розповіла б...
— Що мені з того! — люто вигукнув художник. — Я жадаю вас, жадаю впиватись красою вашого тіла, жадаю кохання...