Маха гола

Як шкода, що їх обох так добре знають! Але вони зроблять принаймні ось що: якось уранці перевдягнуться й вирушать у передмістя; підуть на Растро, ніби парочка молодят, яка хоче обставити собі дім: такі собі «компаньйон» і «компаньйонка», як кажуть у народі. На тій околиці Мадрида їх ніхто не впізнав. Згода, маестро?

Кінець кінцем художник з усім погоджувався. Але коли приходив наступного дня, Конча здавалася збентеженою, кусала губи і зрештою голосно реготала, згадуючи, які дурниці вчора верзла.

— Ото, мабуть, ви сміялися з мене!.. Бувають дні, коли я сама не своя, роблюся як божевільна.

Реновалес охоче погоджувався. Атож, вона таки божевільна. Але це божевілля, що проявлялося то в шалених вихватках, то в скороминущих нападах нудьги і сповнювало його то розпачем, то надією, було куди приємніше, ніж те, яке чатувало на нього вдома; тягуче, мовчазне, невблаганне, воно ховалося у глибині хворобливо блискучих, завжди заплаканих очей, що дивилися на нього з відразою, але повсюди стежили за ним; а коли з жалості чи каяття він пробував виявити хоча б найменшу ніжність, у тих очах спалахувала ворожість, і вони робились гострі, як ножі...

О, яка то була нестерпна й тяжка комедія! Перед дочкою та друзями їм доводилося розмовляти між собою, і він, відводячи погляд убік, щоб не зустрітися з дружиною очима, намагався бути уважним, лагідно докоряв їй, що вона нехтує порадами лікарів. Спершу в неї знаходили тільки неврастенію, потім виявили ще й діабет. Маестро нарікав, що хвора чинить пасивний опір будь-якому лікуванню. Кілька днів виконує приписи, а потім із незмінною байдужістю усе кидає. Не така вона вже й хвора, як гадають. Від її недуги ліків немає.

Уночі в спальні між подружжям западала мертва мовчанка, а між їхніми тілами ніби виростав свинцевий мур. їм уже не треба було прикидатися, і вони дивились одне на одного з глухою ворожістю. Нічне життя стало для них мукою, але ні він, ні вона не зважувалися покинути спільне ложе. Давня звичка добровільно приковувала їх до цього помешкання, до меблів, що нагадували обом про щасливі часи молодості.

Реновалес засинав глибоким сном здорової стомленої від праці людини. Його останні думки були про графиню. Він бачив її в тумані, що клубочиться десь на межі несвідомості; засинаючи, думав, що скаже їй завтра; а уві сні збувалася його давня мрія: Конча стояла перед ним на високому п’єдесталі, гордовита, гола й прекрасна, затьмарюючи сяйвом свого живого тіла найславетніші мармурові статуї. Раптово прокинувшись, він простягав руки і доторкався до тіла дружини — миршавого, твердого, то спалюваного вогнем лихоманки, то холодного, як крига. Відчував, що вона не спить. Цілу ніч не склеплювала очей, але не ворушилася, немовби вся її життєва сила зосереджувалась у погляді, яким вона невідривно дивилась на щось у темряві. Лежала, як мрець. Для художника вона була мов камінь на шиї, мов важезна свинцева гиря; вона з’являлась страшною примарою і проганяла видіння другої жінки в ті рідкі хвилини, коли та починала вагатись, схилялася до нього і була готова впасти йому в обійми... І знову прокидалось у душі маестро жахливе бажання, страховинною потворою виринала з глибин свідомості зловісна думка, нагадуючи, що не вмерла, що тільки сховалась у якомусь куточку мозку, щоб з’явитися ще жорстокішою, ще невблаганнішою.