Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Сашко, — крикнув Шершун. Але Новінський не почув. — Сашко, — Володька ще голосніше покликав друга. Той озирнувся, побачив Шершуна.
— Володю, — Сашко, удавши, що щиро зрадів, підійшов. — Якими вітрами? Звідки ти взявся? — друзі обнялися.
— Привіт, Сашко. Радий тебе бачити. А я думав, уже не хочеш зі мною спілкуватися, та й удаєш, що не чуєш.
— Ти що, здурів? Я просто, мабуть, не почув. Теж радий тебе бачити. Розказуй, як ти, що робиш. Бо в нас різні чутки… Хотілося б особисто від тебе почути, щоб відкинути всі ті дурниці, що про тебе пліткують.
— А може, і не пліткують? Можливо, те й правда, що про мене кажуть, — блиск в очах Володьки раптом згас, він внутрішньо наче спохмурнів, але ж удавав радість від зустрічі. — Скажу тобі, не вистачає мені спілкування з друзями. Вони чомусь уникають мене…
— А ти, часом, не здогадуєшся, чому вони уникають зустрічей з тобою? — Сашко аж розізлився. — Хіба ж із тобою можна спілкуватися? У тебе ж на умі — самі наркотики.
— Що, хлопці знають? — насупився Володька.
— А то ні. Усі знають, що ти підсів на героїн.
— Підсів?! — вишкірився Шершун. — А може, це трішки не так називається? Чи ж не тобі знати, як усе це було насправді?
— Не кип’ятися. Хіба не було можливості сплигнути з голки ще на початку, коли ми разом з тобою побували на тій бісовій дискотеці?
— Тебе кололи наркотиками? Я запитую: тебе особисто кололи героїном? — закричав Володька. — Ти сам відчував, що це таке, коли тебе крутить так, що не знаєш, куди подітися, не знаєш, як рятуватись од того болю? Він проникає в кожну клітинку не лише мозку, а й усього тіла. Я що, по-твоєму, не розумію, в яку халепу вляпався? Але ж вийти з цього кола не можу. Мені вже наплювати на себе. Мені кінець. Але ж батьки… Як мені їх шкода! Вони тягають мене по різних клініках, платять шалені гроші різним шарлатанам, психологам, а я точно знаю: як тільки вирвуся з їхніх лабетів — одразу знайду сто різних способів, як знову і знову обманути і вколотися. Обманути всіх, увесь світ.
— Не кричи, на нас звертають увагу, — Сашко озирнувся. — Ходім десь посидимо, погомонимо.
Друзі перетнули вулицю й зайшли до кафе, в якому сиділа якась компанія молодих людей напідпитку. Хлопці так захопилися розмовою, що особливо до тієї компанії й не придивлялися.
— Невже ж таки немає виходу? — вів далі Новінський. — Є ж люди, які можуть допомогти. Тим більше, як мені здалося, ти й сам хочеш позбутися тієї зарази.
— Я ж тобі вже розповів, що не раз пробував — не виходить. Кінець мені, Сашко, кінець.
У цей час за столом, де сиділа компанія, почалася сварка. Лаялися хлопці, голосно верещали дівчата. Володька повернувся в їхній бік і побачив, як здоровань років сорока з розмаху вдарив в обличчя дівчину, що сиділа поруч. Та зойкнула і спробувала вискочити з-за столу, але молодик схопив її за плече лівою рукою, а правою знову ляснув по щоці. Ще одна пара — хлопець і дівчина — лише спостерігала за тим, що відбувається.
Володька й Сашко як за командою зірвалися з місць і кинулися до сусіднього столу. Шершун завдав здорованю кількох ударів руками в ділянку грудей, а потім розвернувся і
блискавично зацідив ногою в щелепу. Той, як мішок, повалився на підлогу. Сашко в цей час проробив майже такий самий фінт з другим хлопцем. Той «уклався» поруч із приятелем. Обидва не ворухнулися.
Володька нарешті звів очі на дівчину, яка в цей час уже витирала серветкою обличчя від крові, що бігла з носа й губи.
— Міла? — Володька остовпів. — Це ти? Як я тебе зразу не впізнав?
— О, то ми, виявляється, знайомі? - іронічно вставив Сашко. — А я думаю, чому це мій друг, взагалі-то мирна й толерантна людина, так неслабо приклався до мармизи цієї потвори.
— Та й ти, здається, не з великою любов’ю поставився до його дружка, — Володька, говорячи це, дивився на Мілу. — Що ж ви, дівчата, не поділили з цими бовдурами?
— Стелла, — нарешті очунявши, промовила друга дівчина й подала руку Новінському.
— Гарне ім’я, — промовив Сашко, наче не помітивши простягненої руки. Він узяв паперову серветку, витер нею долоні й кинув на стіл. — Я так розумію, що діалог між постраждалою і її рятівником триватиме? — Новінський подав Шершуну руку. — Володю, телефон мій знаєш. Завтра чекаю від тебе дзвінка. Не зникай і не опускай рук. Ми ще з тобою повоюємо. Бувай, — і Сашко швидко вийшов.