Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Хай я володію такою інформацією — це моя робота. А звідки ви знаєте про це? Ви ж, хоч і непростий, але лікар.
— Шановний пане генерале органів державної безпеки, — з іронією сказала Зрубова. — Ставлячись до вас з великою повагою, я все ж смію стверджувати, що ви знаєте аж ніяк не все, що коїться в нашій країні. Наркоманія — це така багатошарова проблема, що чистий чи, можна сказати, зовнішній кримінал тут займає не більше двадцяти відсотків. Решта лежить у площині галузі медицини. Наголошую не так на слові «медицина», як на слові «галузь». Найстрашніший злочин, який тільки можна уявити собі, вчиняють самі медики. Вони не лише не лікують наших дітей, а все роблять для того, щоб наркоман ніколи не зіскочив з голки. Якщо захочете, я вам при нагоді розповім про сатанинські схеми, які повигадували ці, хай Бог простить за кощунство, лікарі.
Шершун слухав. Так, може, якихось деталей він і не знав. Але загальна картина, що склалася в Україні з наркотиками, йому відома. І про роль медицини він теж добре знає.
— А тепер, пане генерале, поговорімо про те, як ми з вами будемо лікувати вашого сина.
2
До будинку, в якому мешкала Міла, добралися пішки — благо, той був недалечко від кафе, в якому щойно відбулася, як висловився Володька, незначна недоречність. Дорогою вони швиденько здихалися Стелли, яка було спробувала піти разом із ними, а потім Міла розповіла, через що сталася суперечка. Хоча, по правді кажучи, і розповідати не було про що: так, п’яний базар, і нічого більше. Не завжди, мовляв, доводиться спілкуватись із солідними клієнтами. Буває, мусиш заробляти копійчину і з ось такими екземплярами. Володьці ж особливо не дякувала, бо, зрештою, залишилася сьогодні без заробітку.
Зайшли до квартири, роздяглися, помили руки, сіли пити чай. Володька поводився спокійно, тримав себе в руках, хоч це давалося йому нелегко. Доза була при ньому, але він прикладатися не поспішав. І Міла, і Володька відчували, що потрібна розмова, яка б хоч якось визначила їхні стосунки. Уже ж друга зустріч, причому, як і перша, випадкова, а вони навіть нічого одне про одного не знають.
— Володю, — першою почала дівчина, — тепер у мене є всі підстави сказати тобі спасибі.
— Та облиш, не варто, — знітився Володька, — я й сам не розумію, як це все вийшло. Взагалі-то я не конфліктний і намагаюся в такі ситуації не потрапляти. Але останнім часом у мене все полетіло шкереберть.
— Можливо, я не маю права запитувати, та й тобі, мабуть, незручно чи неприємно про це говорити, але ж…
— Як я став наркоманом? — Володька не розсердився, хоча це слово стосовно до себе промовив уперше. — Так склалося, що мить слабкості обернулася на суцільний кошмар. У кожного своя доля, як казав Тарас Григорович. Ти ж, мабуть, теж у дитинстві не мріяла стати… — він запнувся.
— Повією? — Міла якось штучно посміхнулася. — У мене своя драма, і в ній значно менше дійових осіб, ніж ти думаєш. Професія повії — особлива. Не всі ставляться до неї творчо й натхненно. Я після кожного клієнта по кілька годин сиджу у ванні. Але ж хіба можна від цього бруду відмитися?
— Ти знаєш, Міло, дивлюся на тебе — красива дівчина, молода, розумна, кмітлива. У цьому я встиг пересвідчитися — є в мене певний досвід. Невже не можна жити й працювати, як це роблять тисячі нормальних дівчат? Виникає сакраментальне, затягане й давнє як світ запитання…
— Як я дійшла до життя такого?
— Так. У мене якесь підспудне відчуття, що ти могла б уникнути такої… принизливої для жінки долі. Це ж не наркотики, яких здихатися неможливо.
— Чому неможливо? Є люди, які зіскакують з голки й починають життя, як то кажуть, по-новому.
— Пробував — не виходить. Ось я розмовляю з тобою, мені це приємно, але ж думаю я про цю заразу. Сиджу, на тебе дивлюся, а в голові шприц і вена.
— Володю, а якщо спробувати переконати себе психологічно, що не все ще втрачено, що може бути інше життя, без наркоти?
Що можуть бути якісь інші плани, цікаві, складні, яких треба досягати важкою працею, пересилюючи спротив не лише наркотичної залежності, а й інших життєвих негараздів?