Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Доброго вечора, Володимире Дмитровичу. Це — Міла.
— Здрастуй, Міло. Щось трапилося?
— Та нічого особливого. Просто все вийшло зовсім не так, як ми з вами домовлялися.
— Не хвилюйся, розповідай усе, як було.
— Та я й не хвилююся. Володю зустріла цілком випадково в церкві…
— Я не зрозумів: де зустріла? — перебив дівчину генерал Шершун.
— У Володимирському соборі. Я іноді заходжу туди помолитися, свічку поставити за упокій мами. Не скажу, щоб так уже щиро вірила в Бога, але багато людей, як і я, ходить до церкви про всяк випадок.
— Як це, про всяк випадок? — у голосі Шершуна почулося здивування.
— Та ніхто ж точно не знає, чи є той Бог, чи немає, чи є життя після смерті, чи то тільки вигадки. Ще ніхто звідти, тобто з того світу, не повернувся й не розповів. Ось люди моляться й вірують про всяк випадок: а що, як усе те існує і треба буде колись ставати перед небесами та звітувати за свої не лише діяння, а й за помисли.
— Цікавий хід думки, хоч і не новий. Колись поговоримо на цю тему. А що в соборі робив мій спадкоємець?
— Здається, молився.
— Що?
— Кажу, молився, а ще свічки ставив. За здоров’я, за упокій. Я його спочатку не впізнала, бачила ж лише раз, коли ви мені його показували. І то здалеку. Але коли він вийшов із церкви і його крутило, я переконалася: переді мною Володя.
— Як крутило? — вирвалось у Шершуна. — Хоча зрозуміло. І що було далі?
— Я ще у храмі помітила, що Володя на мене звернув увагу. Тому запросто підійшла, коли він сів на лавочку біля собору і, схопившись за живіт, хитався вперед-назад. Я запитала, чи причина його стану — наркотики? Він кивнув. Тоді я запропонувала йому піти до мене й там спробувати щось придумати. Він одразу погодився. Потім з мого домашнього телефону кудись подзвонив, за деякий час прибув якийсь Яцик і привіз те, що треба.
— А ти, часом…
— Так, я зафіксувала номер телефону. Записуйте, — Міла продиктувала цифри. — А далі? За хвилин десять Володя був уже в порядку. Ми з ним трішки випили, повечеряли, я намагалася його залишити на ніч, але, відповідно до нашого плану, робила це не дуже наполегливо. Мабуть, я щось не так сказала, і він пішов. Отож знайомство вийшло незапланованим, хоча дуже природним.
— Дякую, Міло. Я трішки з іншими людьми цю ситуацію допрацюю і тобі додатково повідомлю, де і як продовжимо нашу операцію.
— Слухаюся, пане генерале.
— Прошу, не називай мене так. Для тебе я — Володимир Дмитрович. Ще невідомо, як і де переплетуться наші стежки-доріжки. До побачення. Я зателефоную.
— До побачення. Я чекатиму.
8
За звичкою, тільки-но повернувшись додому, Шершун проходив до свого кабінету, виймав усе з кишень і клав на письмовий стіл. Це гарантувало йому те, що вранці наступного дня, хоч би який костюм він одягне, у кишені обов’язково покладе посвідчення, ключі від сейфу і квартири, і все, що буде потрібно. Аж потім — миття рук, вечеря, теленовини й знову робота за письмовим столом.
Того дня Шершун, викладаючи з кишень брюк усілякий дріб’язок, виявив невеличкий клаптик паперу з написом: «Катерина Олексіївна Зрубова, Кіровоград, телефон…»
Відразу після вечері Шершун набрав номер.
— Зрубова слухає, - почувся приємний голос.
— Доброго вечора, Катерино Олексіївно. Вибачте, що турбую так пізно. Звати мене Володимир, телефоную з Києва. У мене біда. Добрі люди дали ваш телефон. Прошу допомоги.
— Зрозуміло. Ви, мабуть, військовик. Але це так, неважливо. Буду в Києві за кілька днів. Зустрінемося. До побачення.
9
Із Сашком Новінським останнім часом Володька Шершун зустрічався рідко. Той уже успішно закінчив академію СБУ і працював у серйозному оперативному підрозділі. У Сашка були свої життєві плани, які він пов’язував винятково з роботою в органах держбезпеки. Після того випадку з відвіданням дискотеки Новінський категорично відмовлявся від будь-яких товариських застіль навіть із близькими друзями. Кілька разів Сашко намагався відверто поговорити з другом, але Володька уникав зустрічі, цілком поринувши в ту стихію, яка для нього ось уже кілька місяців була єдиною відрадою, єдиною метою і єдиним щастям.
Усе ж якісь, мабуть, неземні сили влаштували так, що одного осіннього дня друзі зустрілися. Новінський ішов вулицею Льва Толстого від університету до станції метро, а Шершун блукав біля парку, намагаючись зустріти знайомих бариг, щоб отримати чергову порцію наркотиків. Володька першим помітив друга.