Темнолесникове прокляття

П’ядь за п’яддю, Квінт пропихався вперед. Його обдерті коліна терлися об шорстке кам’яне дно. Нарешті він почув Чіпусів крик.

— Отак! — залящала луна. — Молодчина, панночко Маріс!

За мить уже й Квінтова голова виткнулася з вузького отвору, пірнаючи в ширший тунель. Маріс сиділа долі. Чіпус схилився над нею з піднятим ліхтарем і, вдивляючись у її втоплені кудись у простір, незмигні очі — спочатку в одне, потім у друге — щось підбадьорливо примовляв.

— Найважче вже позаду, панночко Маріс, — говорив він тихим голосом. — Зараз ми живенько тебе звідси виведемо.

Вона потрапила в надійні руки, зрозумів Квінт. Чіпус подбає про неї і запевне доправить її цілою і неушкодженою в Санктафракс до батька. Що ж до Квінта, то йому ще не час повертатися до професора, — навіть попри те, що його недавня рішучість, коли він розглянувся довкола, похитнулася. Лабіринт тунелів застрашливо розбігався навсібіч, у хлопця не було ліхтаря, що допомагав би йому вибирати шлях, та що найгіршого — криваво-червоний блискун нікуди звідси не подівся, і досі був десь тут. Та хоч як його лякала небезпека вдруге здибатися з почварною тварюкою, обов’язок віднайти лабораторію взяв гору.

— Не хнюп носа! — підбадьорював він себе. — Ми вирушаємо на пошуки таємної лабораторії. Гріх зрікатися свого наміру. — Він покосився в темряву. — Зрештою сяйва від стін мені стане, аби знайти дорогу. Що ж до блискуна-самітника, то він ще не скоро очуняє. Так сказав Чіпус…

Квінт ступив кілька кроків у глиб тунелю. Добре! Старий бібліотекар не помітив його таємного зникнення. Світло його лампи сюди вже не сягало, та коли його очі призвичаїлися до тьмяного світіння скель, виявилося, що він може непогано бачити. Та й у лабораторії, коли він на неї надибає, неодмінно знайдеться лампа.