Франческа. Володарка офіцерського жетона

Скільки днів минуло з Геловіну? Тиждень. Рівно тиждень Франческа були тиха й спокійна, мов Потомак тихим липневим світанком.

Нічого не відбувалося. Ніщо не горіло, не падало, не приземлялося жіночкам у зачіску, не губилося й не застрягало. Але ж середа, правда? Ви забули, що в нас діється по середах? Гм. То я нагадаю — по середах у нас катастрофи і взагалі цілковитий Армагеддон. І, як завжди, Франческа до цього непричетна.

Під час другої перерви, перед самим ланчем, напарниця поїхала на сусідню заправку, де є магазинчик. Хвилин через п’ятнадцять, коли вже пора було вертатися до роботи, задзеленчав телефон (я поставив собі старомодний ринґтон). Натискаю піктограмку «відповідь» і чую стривожений голос напарниці:

— Джорджіо, у мене проблеми, зустрінь мене на КПП, швидко!

— А що, власне… — почав було я, але напарниця вже від’єдналася.

Накидаю куртку й вилітаю з кабінету. Якщо напарниця каже, що в неї «проблеми», то це може бути що завгодно. Від несправної автівки до зламаного нігтя. Та хоч би що це було, треба негайно кидати всі справи й бігти. Що я, власне, й зробив. Підходжу до КПП й бачу невеличку чергу на в’їзд — працівники бази та службовці вертаються з перерви. Хто їздив у магазин, хто в кафе, а хто їздив курити, бо на авіабазі це суворо заборонено, навіть у власних автомобілях.

Щоб проїхати КПП, треба пред’явити документи й спокійно сидіти в машині, поки охорона перевірить, чи має автомобіль допуск на в’їзд, а головне — поки двоє солдатів зі спеціальними дзеркалами не оглянуть дно й багажник. Уся процедура огляду займає буквально дві-три хвилини, і пройти її зобов’язані абсолютно всі, включно з полковником Вескоттом.

Тут із‑за повороту вилітає знайомий червоний «Сівік» і з ходу прилаштовується в кінець черги, а це метрів із десять. Я закладаю руки в кишені і йду назустріч — що ж там за проблема?

У ту саму секунду з-за того самого повороту вилітає сіра «Алтіма» і прилаштовується за «Сівіком». З водійського місця «Алтіми» вистрибує якийсь чувак, кидається до машини моєї напарниці і починає щосили смикати за дверну ручку. Двері, зрозуміло, на замку й не відчиняються. Тоді чолов’яга починає просто гатити рукою в шибку. З переднього пасажирського місця «Алтіми» тим часом теж хтось вибіг.

— Гей, якого біса?! — я підбігаю до машини напарниці, щоб з’ясувати, в чому річ. І навіть не «в чому річ?», а всі «Whiskey Tango Foxtrot», тобто WTF?!

Але з’ясувати нічого мені не вдалося. Не встиг я підскочити до машини Франчески, як із ходу отримав удар в обличчя. Удар доволі сильний, але на ногах я встояв. І в ту ж мить тумблер у моїй голові з режиму «мирні переговори» перемкнувся в режим «ах ти ж сука!.»