Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, розминаюся, випускаю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ганок і неквапом, по-газдівськи роздивляюся надовкола.

Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо, коли піднімешся із долини сюди і сядеш собі, приміром, так, як я тепер, бачиться, Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими добрими, по-дитячому довірливими, навіть відчутними на дотик, як над нашим присілком, а ще вірніше — над нашим обійстям.

Бачиться, ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до лиця небесного. І почуєш із вуст небесних тиху дивовижну казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того, що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від того, що, торкнувшись небес, ти відчуваєш, як у твоєму серці пробуджується птах… Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не птах!.. А вміння літати… Чи далека пам’ять про ті благословенні часи, коли ми, чисті і непорочні, літали просторами Всевишніми разом із ангелами. І були тоді такими щасливими, як ці весняні майські дерева, що квітучими багаттями палахкотять довкола нашого обійстя.

І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вдихаю його тонкий, схожий на запах персика, аромат. І якийсь теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю… відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і безтурботний, як новонароджене немовля. І пахне для мене цей час, як губи маленької дитинки — свіжим пухнастим молоком.

— Но што, неборе, збийвічу, дивишся? — запитує мене задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.

— Ага, дивлюся, — кажу услід…

Хоча ні! Не я дивлюся, а на мене, мліючи у променях ранкового майського сонця, по-материнськи ласкаво зорить із Ватіканських пагорбів церковка-капличка. Вся вона по-весняному світло замислена і випромінює щиру покірність й побожність старенької вчительки-інтелігентки. А праворуч, кілометрів зо два на північ, на Балканах, велично знімається православний храм. У ніжній ранковій юзі він, бачиться, навіть не стоїть, а ширяє, чи, вірніше, завис і мріє над найтучнішим балканським пагорбом. І на весь світ, як наче замисленими головами древніх слов’янських князів, потужно сяє золотими куполами. Православний храм, хоч і значно молодший за свою сестру церкву-капличку, проте набагато поважніший і заможніший. Якщо католицька церковка випромінює якусь домашню теплоту й душевну інтелігентність, то її православний брат — весь уособлення аскетичності, одержимості і нагадує занесений у пересторозі перст Господній. Він, цей перст Господній — суворий, холодно-мовчазний, але мудрий і справедливий.

Що не кажіть, а світ, у який приводять нас у тяжких муках матері по волі Божій, хоч часом і жорстокий, несправедливий, але таки прекрасний, мамку’му солодку. А підтвердження тому, що життя інколи дійсно несправедливе до праведників — моя власна персона, ось чому я цього весняного ранку сиджу вдома? Це в той час, коли людські діти труть мозолі на мізках у школах, здобуваючи у поті чола знання. Так!.. Так!.. Мене черговий раз вигнали із храму знань. А за що — вбийте — не дотямлю!..