Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

За своє філозофствування бідний Соломон, звісно, поплатився традиційним ударом віника по голові.

А ось звістка про те, що мій двоюрідний брат переїде із Мукачева і житиме тепер зі мною в одному обійсті, не просто ошелешила мене, а осліпила. Як кажуть, птаха би не сіла на хату, аби знала, який вогонь ненависті, злоби і жадання помсти вмить охопив мене. Почував себе достоту так, як наслідний принц, якому пообіцяли назавтра коронування, а за хвилину до церемонії неспогадано з’ясувалось — на престол з’явився ще один претендент. Невже цей копилець, позаштатний онук Фіскарошки, ділитиме зі мною любов діда і баби, їстиме зі мною за одним столом, а то, не приведи Господіньку, ще й вкладеться спати зі мною??! І тут раптово на мене велетенськими потоками нахлинули всесвітні жалі — до самого себе. І я, закусивши зуби, вирішив жорстоко помститися родакам. Причому помста була оригінальною — я буду страшно вчитися!

Хай там сліпну, глухну, вмираю з голоду, але я, навіть риючи носом книжки, вивчуся на великого пана. Мене возитиме парадна бричка, а може і якийсь заграничний мотор. Я їздитиму собі із Мукачева до Ужгорода, а коли увиджу, як мої родаки пішочком тяжко чалампають із села до вароша-города, ніколи не зупинюся, аби їх підібрати. Я навіть кривим оком ніколи не подивлюся на ті наші Небесі.

Ось такі наполеонівські плани на майбутнє визрівали у моїй, загалом миролюбивій, голові. І що найдивніше — ці рішучі задуми не зникли навіть після обіду, коли повернувся зі школи.

Сяк-так перекусивши, я одразу взявся за науку, грізно попередивши Фіскарошку: «Не гримайте своїми кістками і не мішайте мені вчитися!» Моя заява про науку настільки спантеличила бабу, що бідна одразу подумала: або вона сходить із розуму, або світ шалено мчить до загибелі. Я ж усівся за ботаніку і ткнувся у тему «Статеве і нестатеве розмноження рослин».

Тим часом мій духовний наставник, великий цімбора бідних і принижених, дорогий учитель і сусіда пан Фийса теж поверталися із тяжких і каторжних трудів — себто із школи. По дорозі на Небесі завернули у Палестину, де, за їхніми словами, «від єдної доброї душі одержав у награду за человічность трилітрову банку вина». Причому вина не простого, а бузинового. Після кількох погарів цього напою до чоловіка, за словами пана Фийси, «поверталася така силище, што женилом може найтвердіші оріхи товкти, як соняшникове насіння лузати».

Коли пан Фийса із трьохлітровою банкою чарівного вина під пахвою увалились до хати, Фіскарошка, наскільки вже шанувала вченого сусіда, але показала пальцем на двері: