Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

— Неправда, такого не було. Я навпаки старалась всіляко тобі допомогти, витягши спочатку тебе, а потім і твої капці, — зблиснула у відповідь білосніжними зубами Тася, бо понад усе на світі любила отакі їхні перепалки. — А й справді, ліс видається знайомим, чи то не у ньому знаходиться наш малинник, а з другої його сторони знаменита грибна галявина. Бачиш он того старого дуба? Ну точно — це наш ліс, бо дуб знаходиться скраю тієї галявини. А он тріснута надвоє, певне, від удару блискавки, гілка, а на ній вороняче гніздо. Це точно він, просто ми ніколи не бачили його саме з цієї сторони.

І, підійшовши ще ближче, майже до самого дуба, діти справді побачили у лісі, метрів за сто від його окраїни, широку та світлу від яскравого проміння рідного сонця галявину, зараз вкриту густою смарагдовою травою з блискучими крапельками роси на її кінчиках, що переливались усіма барвами веселки.

— Давай зробимо коротенький перепочинок, щось мене з незвички починають боліти ноги. Розлінились ми, брате, з тобою, ох і розлінились, особливо до якоїсь роботи, звичайно, крім ламання гілля. Дідусь Матвій казав, що завдяки роботі мавпа стала людиною, а бабуся підтверджувала його слова, — простогнала Тася.

— Як я хочу швидше їх побачити, ти собі і не уявляєш!

— Як це не уявляю, навіть дуже уявляю, бо теж дуже скучила. І ще б хотіла побачити маму. А цікаво, хто у тебе народився — братик чи сестричка?

— Ще, напевне, не народився, я б серцем відчув, як відчув тоді, коли мамі стало погано через низький тиск.

— А й справді, твоє серце надчутливе, — підтримала сестра брата, — пам’ятаю, коли мене кинула наша коза, ти відразу прибіг мені на допомогу.

— Еге ж. А мені тоді, до речі, бабуся не повірила, коли я сказав, що з тобою щось сталось. Ну що, будемо рухатись далі, — Роман першим підвівся і простяг Тасі руку. І вони дружно пішли далі, розмірковуючи, чи дідусь з бабусею помітили їхню тривалу відсутність.

— Слухай, брате, ми ж тоді збирались по малину. А що, як нас зараз запитають, де вона? Як будемо викручуватись? І як можна було про це забути? Давай зайдемо та нарвемо, щоб нічого не вигадувати. Я думаю, це не займе багато часу. Тільки от у що?

Роман глянув вниз на свої штани з безліччю кишень, застібнутими на блискучі кнопки та блискавки, що завжди їх з сестрою виручали. Хлопець не раз забував у них то торбу, то гроші. А один раз, добре склавши, засунув в одну з кишень сорочку, яку він зняв, бо стало спекотно, а потім забув, де її подів. Ото було сміху, не переповісти! От і зараз хлопець зігнувся і почав обмацувати кишені, у яких завжди щось знаходилось. І таки намацав!

— Є, — закричав хлопець, розмахуючи у повітрі міцною картатою торбою з двома великими кишенями внизу, яку, як і штани, пошила його мати.

— Ану ще перевір кишені у торбі. Часом не з нею ти ходив по хліб та молоко і клявся, що загубив гроші? Гарантую, в одній з цих кишень лежать ті двадцять гривень. Ти виправдовувався, мало не плакав, а бабуся все запитувала, чи їх у тебе не відібрали, пам’ятаєш той випадок?