Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

— Ми ніколи не взнаємо, що він їв, як і те, де був, коли ми його шукали, а натрапили на ці скульптури.

— А тобі не спадало на думку, що наш собачка спеціально загубився, щоб ми пішли з узбережжя і потрапили сюди? — продовжив думку Роман, чухаючи підборіддя, на якому почав з’являтись ледь помітний темний пушок.

— А ти дорослішаєш, — Тася з ніжністю погладила пушок пальцями. — І навіть не по днях, а по годинах.

— І ти зробилась багато вищою, або мені так здається — одне з двох, — усміхнувся Роман.

І вони знову весело розсміялись та почали складати пірамідку з гілля, а потім швидко розпалили вогонь.

Поснідавши смачною кашею та випивши по великій чашці гарячого чаю з бубликами, брат з сестрою з задоволенням простяглись біля згасаючого полум’я, підставивши спини лагідному промінню Раміду.

— От зараз би злітати додому та подивитись як там. Хоч в Одесу, хоч до бабусі та дідуся в село, я згоден на обидва варіанти, — тяжко зітхнув Роман, закривши очі та уявляючи собі затишні одеські вулички та своїх дворових друзів, і непрохана сльоза тихо скотилась, та він злизнув її язиком.

— Скучили всі, мабуть, за нами дуже. Бабуся з дідусем вже копають картоплю і нема кому їм допомогти, — теж раптом зашморгала трохи облупленим носом дівчинка.

— А, може, і не встигли скучити. Пам’ятаєш, що сказав Зіб, коли запрошував нас сюди? Що ніхто і не помітить нашої відсутності, бо дріодці вміють керувати часом. Для всіх наших земних родичів та друзів він буде стиснутий, тобто з двох тижнів перетвориться на якихось дві години. Я йому вірю, як і вірю у те, що без прямого зв’язку вони бачать кожен наш рух і чують кожне слово.

— І, може, поки нас не було, годували нашого песика? Подивись, який він зробився кругленький.

— А й справді, і як я цього відразу не помітив? Адже з першого погляду мусило кинутись в очі, — підтримав сестру Роман.

— Тоді нам було не до Пірата, бо не йшов з голови дивовижний сон, — підбила підсумки Тася, люблячим поглядом глянувши на брата.

А того раптом ніби підкинула невидима пружина, і хлопець завмер, витріщивши очі в точку, що була у дівчини над головою.

У Тасі злякано закалатало серце, а долоні миттєво спітніли.

— Що там таке? — злегка запинаючись, запитала вона Романа, який своїм виглядом добряче її перелякав. Хлопець насилу проковтнув слину та, піднявши руку, тицьнув пальцем у якусь точку, від якої не міг відірвати погляду і куди боялась подивитись Тася.

Ледве себе пересиливши, дівчинка таки повернула голову. Братів палець був націлений на лицаревого коня, а точніше, на його ноги. І, ледве побачивши їх, Тася все зрозуміла, але, передихнувши, відразу накинулась з кулаками на Рому, чого ніколи собі до цього не дозволяла.

— Ти, ідіоте, налякав мене мало не до смерті. Хіба Енселонова нога, навіть зігнута не в ту сторону, що раніше, вартує життя твоєї єдиної двоюрідної сестри, а, заодно, і найвірнішого друга?