Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Розділ 10

Щось мокре, слизьке та холодне торкнулось ніг і вони почали пекти, ніби хто провів по них смолоскипом.

— Ох, що то таке? Пече! — почувся надто знайомий Тасі голос і вона ніби прокинулась від якогось чи то сну, чи забуття, що миттєво вилетів з її голови. А дівчина так хотіла ще хоч трохи насолодитись тією ейфорією почуттів, яку цей її стан викликав, але голос, що дзвенів у її вухах, не давав їй цього зробити і Тася розсердилась:

— Ти можеш помовчати?

— Та що ж я можу зробити, коли воно так пече? — це був голос її брата Романа, якого вона смикала і трясла за руку, певне, ще не зовсім розуміючи, що робить.

Дівчинка струсонула головою та, широко відкривши очі, глянула на ноги, про які волав брат.

І раптом дзвінкий сміх вирвався з її уст.

— То вийди з кропиви. Заліз у неї по коліна і кричить.

Діти обоє стояли в якомусь рові, тільки Роман ногами повністю у високому кущі мокрої від роси пекучої кропиви, а вона у густій і теж мокрій траві.

— Слухай, а як ми тут опинились? І чому саме у рові, а не у полі, яке простяглось довкола?

Але тут почулось веселе гавкання. Їм назустріч, високо підстрибуючи у повітря, біг Пірат. Його очі блистіли, а з кумедної мордочки звисав довгий рожевий язик.

Підбігши до краю рову, в якому чомусь стояли діти, собачка з розгону вискочила Роману на груди й уткнулась мокрим носом йому у шию.

— Ой, холодно.

— Щось тобі сьогодні весь час недогода, як тій бабці. А, до речі, де ми знаходимось?

І, спершись обома руками в піщаний край рову, який почав відразу обсипатись та з’їжджати донизу, дівчинка, підтягуючись усім тілом, вибралась на поверхню, бо зрозуміла, що братової допомоги чекати марно. Якось примудрившись не дуже забруднити мокрим піском коліна, Тася стала на них і потяглась до Роми:

— Давай сюди собаку.

Той простяг їй чомусь тремтячого, мабуть, від радості, що розшукав їх, Пірата, якого дівчинка опустила поряд із собою, а далі промовила: