Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Ага! Знову розгубленість російського інтелігента двадцятого століття, — Денисов зім'яв цигарку, втиснув недокурок у попільничку. — Я розумію, було б значно веселіше, якби кожний день приносив нам бодай незначні знахідки. Тоді бачили б хоч маленький, та все ж результат. А так виходить — даремно працюємо. От і…
— Ти, певно, маєш рацію, — сказав Сергєєв. — Що поробиш — такий характер. Мене ще в дитинстві, було, мати лаяла: «Усе тебе нетерплячка бере». Каюсь, грішний.
— Ну, я тебе агітувати не збираюся, прикладів з історії наводити теж не стану, гадаю, знаєш не гірше за мене.
Сергєєв розсміявся.
— Ти, здається, і справді знову береш під сумнів мою «благонадійність». Диви, як насупився. Облиш! Адже я просто настроєм з тобою поділився. А ти одразу висновки…
Тепер усміхнувся Денисов.
— З дитинства такий. Було, мати лаяла: «Який ти, прости господи, поспішний». Гаразд. Обмінялися думками, пригадали дитинство. А тепер ти часом не хочеш прогулятися? У мене голова тріщить від дзвінків і засідань. Ходімо поблукаємо годинку…
Серпень і вересень — найкраща пора року в Калінінграді. Дощі в цей час випадають рідко, дні не жаркі, але досить теплі, тихі, стоять мовчазні міські парки і сквери, небо синє-синє, а вода в озерах та басейнах синяво-зелена. Гарно!
Денисов і Сергєєв брели вулицею імені Дмитрів Донського, геть порослою зеленню, та все розмовляли про своє.
— Ось що незрозуміло: чому з Києва так відповідають? — задумливо сказав Сергєєв.
— У цьому нічого немає дивного. Руденко могла замести сліди. Не думаю, щоб її вивезли до Німеччини силоміць.
— Загалом, справа цікава. Їдьмо? — як і минулого разу, спитав Сергєєв.
— На жаль, тобі доведеться їхати самому. У мене обставини складаються так, що відлучитися не можу. Є інші справи.
Вони сиділи у тісній кімнатці, перегородженій ширмою, за низьким столиком, схожим на ломберний. Розмова спочатку не ладилася.
— Оце все, що в мене лишилося на кінець життя, — гірко сказала Руденко, обводячи поглядом своє житло. — А було… — Ангеліна Павлівна відразу схаменулася і замовкла.
Мовчав і Сергєєв. Він напружено думав про одне: як зробити, щоб ця жінка, яка стільки знала і бачила, яка зробила, мабуть, на своєму довгому віку чимало помилок і розучилася довіряти людям, повірила йому, побачила в ньому людину, що прийшла по допомогу. Машинально він узяв із столика невеличку книжку і погортав. Це був Ренан, виданий французькою мовою, яку Сергєєв знав слабо. Він хотів покласти її назад, але одна фраза, старанно підкреслена синім олівцем, привернула його увагу. Олег Миколайович вголос, трохи спотикаючись на окремих словах, переклав:
«Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, — милість…»
— Що ви сказали? — Руденко відірвалась од своїх роздумів.
— Я просто переклав цю фразу, — і Сергєєв повторив щойно прочитане.
— Ви… ви навмисне? — зривистим голосом спитала жінка.
— Пробачте… я вас не розумію. Я просто прочитав те, що підкреслено тут, — розгублено відповів Сергєєв.
І тоді Руденко раптом заплакала. Вона плакала тихо, скупими сльозами, не схлипуючи і не витираючи обличчя. Олег Миколайович не заспокоював її. Що тут скажеш?
Так минуло кілька тяжких хвилин. Нарешті Ангеліна Павлівна рішуче підвелася, покопалася в чемодані і витягла загальний зошит.
— Тепер байдуже, — тихо промовила вона. — Прочитайте.
Перше, що впало в очі Олегу Миколайовичу, на обкладинці зошита були написані ті ж самі слова Ренана, тільки перекладені на російську мову…
Сергєєв повернувся додому через три дні.
— Без тебе прибули деякі папери, зв'язані з Руденко: анкети, слідча справа і дещо інше, — повідомив Денисов. — А ти недаремно їздив?
— Ні, недаремно. Правда, про кімнату… А втім, прочитай сам. Решту розповім.
Коли це почалося? Важко сказати. В усякому разі, не в той день, коли Ангеліна Павлівна пішла працювати до німців. Можливо, це було тоді, коли вона, ще перебуваючи в аспірантурі, разом з групою націоналістів у 1926 році підписала пройняту злістю і люттю декларацію з приводу арешту одного антирадянськи настроєного професора. А може, це почалося ще раніше, в Київському археологічному інституті? Саме там вона потрапила під вплив українських буржуазних націоналістів. А може, в 1917 році, коли Радянська влада націоналізувала майно її чоловіка? Найімовірніше, то був поступовий процес, у якому відіграли роль усі ці факти. Так чи інакше, коли почалася війна, Руденко вже не здригалася, думаючи про фашистів.