Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Я бачив, як у темряві цієї крижано-холодної ночі з’являються і зникають білі хмарки пари від дихання солдатів, і мені здавалося, ніби я помилково потрапив у кошмарний сон. Я ніяк не міг зрозуміти, що все це — реальність. Бо це справді був кошмарний сон. Але, як я зрозумів пізніше, лише його початок.
А тим часом з темряви з’явився солдат, який щось волочив за собою. Посміхаючись, він жбурнув коло нас свою здобич. Це був труп Хамано, вже босого — видно, хтось забрав собі його взуття. Солдати роздягли його, перевірили все, що було в його кишенях. Забрали наручний годинник, гаманець і сигарети. Сигарети відразу розділили й, риючись у гаманці, задиміли. У гаманці було кілька банкнот Маньчжоу-Го й фотографія жінки — мабуть, матері Хамано. Сержант, командир загону, щось сказав і забрав гроші собі. Фотографія матері впала на землю.
Напевне, монгольський солдат нишком підкрався ззаду до Хамано, коли той стояв на варті, й перерізав ножем горло. Вони першими зробили з нами те, що ми збиралися зробити з ними. З відкритої рани Хамано стікала яскраво-червона кров. Її було небагато для рани такого розміру — видно, уся вже витекла. Один із солдатів вийняв з піхов при боці кривий ніж завдовжки п’ятнадцять сантиметрів і показав мені. Ножа такої дивної форми я ще ніколи не бачив. Він, напевне, мав особливе призначення. Удаючи, ніби перерізає комусь горло, солдат свиснув. Кілька інших солдатів зареготали. Ніж, видно, не належав до військового спорядження, а був його власністю. У всіх були при боці довгі багнети, і лише в цього солдата — кривий ніж. Можливо, саме цим ножем він і перерізав горло Хамано. Спритно повертівши ножем у долоні, солдат запхав його знову в піхви.
Ямамото мовчки ледь-ледь повів очима в мій бік. Це тривало одну мить, але я відразу зрозумів, що він хотів сказати. «Чи зміг утекти Хонда?» Розгублений і заляканий, я думав про те ж саме: «Куди, власне, подівся капрал Хонда?» Якщо йому вдалося дременути під час несподіваного нападу монгольських солдатів, то, можливо, у нас залишився якийсь шанс. Та коли я подумав, що такого може зробити сам-один Хонда, то мимоволі втратив надію. Але шанс — це таки шанс. Усе ж краще, як нічого.
Нас тримали зв’язаними на піску до самого світанку. Стерегло нас двоє: один з ручним кулеметом, інший — з гвинтівкою, а решта солдатів, зібравшись трохи осторонь, курили, розмовляли, сміялися — наче розслаблялися після того, як спіймали нас. Ми з Ямамото мовчали як риба об лід. Хоча був травень, уранці температура спускалася нижче нуля, і я навіть побоювався, що ми, роздягнені, замерзнемо до смерті. Але тодішній холод не витримував порівняння зі страхом, який я відчував. Я не здогадувався, яке лихо нас очікує згодом. Ці монгольські солдати — лише патрульний загін і нашу долю, напевне, не вирішуватимуть. Ждатимуть наказу зверху. А тому якийсь час нас, мабуть, не вбиватимуть. А от що буде потім — не вгадаєш. Ясна річ, Ямамото — шпигун, мене спіймали разом з ним, отже, я його спільник. У всякому разі, із цієї халепи так просто нам не вибратися.
Невдовзі після того, як розвиднилося, у небі почувся начебто гуркіт літака. А потім показався сріблястий фюзеляж розвідувального літака радянського виробництва з монгольськими розпізнавальними знаками. Він закружляв над нашими головами, а всі солдати замахали йому руками. Відповідаючи на це, літак кілька разів похитав крилами і приземлився, здійнявши хмари піску, поблизу на відкритому місці. Ґрунт навколо був твердий і рівний, а тому там можна було без злітної смуги приземлюватися й злітати порівняно легко. Можливо, вони використовували це місце як аеродром і раніше неодноразово. Один солдат стрибнув на коня і помчав до літака, ведучи на поводі ще двох коней.
Назад солдат повернувся з двома чоловіками — видно, офіцерами високого рангу — верхи на конях. Один — росіянин, інший — монгол. «Мабуть, командир патрульного загону повідомив по рації у штаб, що нас спіймано, й офіцери спеціально прилетіли з Улан-Батора нас допитувати», — припустив я. Напевне, офіцери розвідки. Я чув, що за торішніми масовими арештами й чистками антиурядових груп стояло ДПУ.[32]
Обидва офіцери були в бездоганно чистій уніформі й акуратно поголені. На росіянинові була тепла напівшинеля з портупеєю, з-під якої визирали лискучі, без жодної плямочки чоботи. Як для росіянина він був невисокого зросту, сухорлявий, років тридцяти-тридцяти п’яти. Широке чоло, тонкий ніс, блідо-рожева шкіра, окуляри з металевою оправою. Загалом нічим непримітне обличчя. Монгольський офіцер — на відміну від росіянина, оцупкуватий чорнявий коротун — скидався на ведмежа.
32
ДПУ (Державне політичне управління) — орган радянської державної безпеки у 1922–23 pp.; цей термін, однак, вживався за кордоном і пізніше для позначення радянського органу державної безпеки незалежно від його назви; зокрема в той час, про який ідеться в романі, цей орган уже називався HKBC (Народним комісаріатом внутрішніх справ).