Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Уже розвиднилось, а Ямамото не повернувся. Останнім вартував я. Сидячи з гвинтівкою, взятою у Хамано, на невисокому піщаному пагорбі, я невідривно споглядав небо на сході. Світанок у Монголії — незвичайне видовище. На небокраї раптом серед темряви виплила тьмяна лінія і посунула щораз вище і вище. Здавалося, ніби з неба простяглася велетенська рука й почала неквапливо знімати із Землі нічне покривало. Яка велична картина! Як я вже казав, велич цього світу набагато перевищувала мою здатність збагнути її. Поки я дивився, мене не покидало відчуття, ніби моє власне життя поступово тоншає і зникає. Там, де немає місця таким дрібницям, як людські справи і клопоти. Така картина повторювалася мільйони, мільярди разів, з давніх-давен, коли ще на Землі не було того, що зветься життям. Забувши, що стою на варті, я заворожено дивився, як народжується новий день.
Коли сонце зовсім виплило над небокраєм, я закурив, надпив води із баклаги і справив малу нужду. І згадав про Японію. Уявив собі моє рідне село на початку травня — пахощі квітів, жебоніння річки, хмари в небі. Згадав давніх товаришів і рідню. Солодкий смак рисових коржиків, загорнутих у дубові листки. Я не дуже люблю солодощі, але того разу мені до смерті захотілося коржиків. За них я віддав би половину моєї піврічної платні. Подумавши про Японію, я відчув себе покинутим на краю світу. Я не міг збагнути, чому ми повинні, ризикуючи життям, воювати за цю неосяжну безплідну землю, непотрібну ні військовим, ні промисловцям, де немає нічого, крім потолоченої брудної трави та блощиць. Я був готовий воювати й загинути за батьківщину, але віддати своє єдине життя за голу пустелю, що не родить жодного зернятка, — повна нісенітниця.
Ямамото повернувся удосвіта наступного дня. Того ранку я знову стояв на останній варті й знічев’я поглядав на ріку, як раптом почув щось схоже на кінське іржання, й, квапливо обернувшись, спрямував дуло гвинтівки туди, звідки доносилися звуки. Ковтнув слину — так голосно, що сам здригнувся. Палець на гашетці тремтів — досі я ні разу ні в кого не стріляв.
Однак за кілька секунд, ніби переваливши через бархан, з’явився кінь з Ямамото в сідлі. Усе ще тримаючи палець на гашетці, я оглянувся навколо, але, крім Ямамото, нікого більше не помітив — ні монгола, який зустрічав його перед тим, ні ворожих солдатів. Лише в небі на сході, немов зловісна кам’яна брила, висів великий білий місяць. Схоже, що Ямамото був поранений у ліву руку — про це свідчила пов’язка з просякнутого кров’ю носовика. Я розбудив Хонду і звелів йому доглянути коня. Видно, кінь пробіг довгу дорогу, бо важко дихав і стікав потом. Хамано став замість мене на варту, а я добув аптечку й узявся обробляти рану Ямамото.
«Куля пройшла навиліт, кровотеча припинилася, — сказав Ямамото. Куля справді прошила тільки м’ясо, не зачепивши кістки. Я зняв пов’язку з носовика, продезінфікував рану спиртом і по-новому перев’язав. За весь цей час Ямамото навіть не скривився. Тільки над верхньою губою в нього виступили ледве помітні краплі поту. Змочивши горло водою з баклаги, він закурив і з насолодою затягнувся. Потім вийняв браунінг, затиснув його під пахвою і, вийнявши обойму, спритно, однією рукою зарядив її трьома патронами. — Молодший лейтенанте Мамія, негайно забираймося звідси. Переберемося через ріку й попрямуємо на спостережний пункт маньчжурської армії».
Притьмом, майже без жодних слів, ми згорнули бівуак, сіли на коней і рушили до переправи. Я не питав у Ямамото, що з ним сталося і хто в нього стріляв. У моєму становищі я не мав права розпитувати, а якби й мав, то все одно він, можливо, не відповів би. Так чи інакше, а мені з голови не виходила тільки одна думка: якнайскоріше вибратися з ворожої території і переправитися через ріку Халхін-Гол на порівняно безпечний лівий берег.
Ми поганяли коней степом. Усі мовчали й думали тільки про одне: чи зможемо безпечно переправитися на той бік. Якщо монгольський патруль дістанеться до мосту раніше — нам каюк. Перемогти в бою шансу не буде. Пам’ятаю, як під пахвами виступив піт.
«Молодший лейтенанте Мамія, у вас коли-небудь стріляли?» — запитав Ямамото після довгої мовчанки. Я відповів, що ні. «А самі в когось стріляли?» Я повторив, що також ні.