Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Ямамото похитав головою.
«От і чудово! — сказав росіянин, але, закашлявшись, зробив паузу. — Звісно, для мене це буде вдруге, але, можливо, до вечора апетит повернеться, якщо все пройде гладко. Та, як на мене, краще було б уникнути зайвого смертовбивства».
Заклавши руки за спину, росіянин якийсь час дивився на небо. Потім добув рукавички й глянув у бік літака.
«Прекрасна погода! — сказав він. — Весна. Трохи прохолодно, але в міру. А от як настане спека, комарі з’являться. Страшно набридливі створіння. Звичайно, весна набагато приємніша, ніж літо. — Офіцер знову витягнув цигарницю, добув сигарету й прикурив від сірника. Поволі затягнувся і так само поволі випустив струмок диму. — Востаннє запитую: ти справді нічого не знаєш про листа?»
«Нєт», — коротко відповів Ямамото.
«Чудово, — проказав росіянин. Потім ще раз повторив: — Чудово», — й, обернувшись до монгольського офіцера, щось сказав йому по-монгольському. Той кивнув і передав наказ солдатам. Вони притягли звідкись колоди, спритно обтесали їх багнетами і зробили з них чотири гострих коли. Потім відміряли кроками потрібну відстань і каменем забили коли глибоко в землю приблизно у вершинах чотирикутника. Уся ця підготовка, як мені здалося, забрала хвилин двадцять. А що буде після того, я не здогадувався.
«Для них вишукана розправа — однаково що вишуканий обід, — сказав росіянин. — Що довша підготовка, то більша радість. Якщо треба когось порішити, досить одного пострілу — бах! — і готово. Для цього досить однієї миті. Але так… — він поволі провів кінчиками пальців по гладкому підборіддю, — нецікаво».
Солдати зняли з Ямамото мотузки й, підвівши до колів, прив’язали його до них за руки й ноги. Він лежав розпластаний на спині, і на його оголеному тілі видніло кілька свіжих ран.
«Як ви знаєте, монголи — кочівники, — сказав офіцер. — Вони розводять овець, їдять їхнє м’ясо, стрижуть вовну й обдирають шкуру. Іншими словами, вівці для них — ідеальні тварини. Вони з ними нерозлучні все життя. Надзвичайно вправно здирають з них шкуру. І будують зі шкур юрти та шиють одяг. Ти коли-небудь бачив, як монголи здирають шкуру?»
«Якщо хочете мене вбити, то робіть це швидше», — сказав Ямамото.
Росіянин, повільно потираючи долоні, кивнув.
«Будь спокійний, ми тебе обов’язково вб’ємо. Не турбуйся. Щоправда, доведеться витратити багато часу, але тобі нема чого переживати. Спішити нема куди. Навколо, куди око сягає, лише самий степ. І часу в нас скільки завгодно. А крім того, я хотів би тобі дещо розповісти. От хоч би про те, як монголи здирають шкуру. У будь-якій їхній громаді є, так би мовити, фахівець із цієї справи. Професіонал, який справді майстерно здирає шкуру. Можна сказати, дивовижно. Те, що він робить, — просто мистецтво. За одну мить справляється. Так швидко, що істота, з якої живцем здирають шкуру, навіть не встигає нічого відчути. Однак… — він знову витягнув з нагрудної кишені цигарницю і, тримаючи в лівій руці, застукав по ній пальцями правої, — це, звісно, не так. Насправді істота, з якої живцем здирають шкуру, зазнає страшного болю. Неуявленного болю. Та поки настане смерть, мине багато часу. Вона, звичайно, настає від величезної втрати крові, але не відразу».
Він клацнув пальцями. Монгольський офіцер, з яким росіянин прилетів, вийшов наперед і добув з кишені шинелі ніж у піхвах — такий же, як у солдата, що недавно показував, як перерізують горло. Монгол витяг його з піхов і підняв угору. Його сталеве лезо тьмяно забіліло в промінні вранішнього сонця.
«Ось цей чоловік і є таким фахівцем, — оголосив росіянин. — Поглянь лишень на цього ножа! Це спеціальний ніж, призначений для здирання шкури. Прекрасний виріб! Його лезо тонке й гостре, як у бритви. А яка висока техніка в цих майстрів! Бо вони впродовж тисячі років білують тварин. А з людей вони шкіру здирають так, ніби чистять персик. Акуратно, гарно, без жодного розриву! Може, зашвидко говорю?»