Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Піднявши руку, він покликав монгольського офіцера. Той, старанно вимивши водою з баклаги ніж, яким здирав шкіру Ямамото, саме закінчив точити його об маленький брусок. Солдати розклали шматки здертої шкіри й про щось перемовлялися. Можливо, обмінювалися думками про тонкощі шкуродерної майстерності. Монгольський офіцер запхав ножа у піхви, а піхви у кишеню й підійшов до нас. Подивився на мене, а потім перевів погляд на росіянина. Росіянин щось коротко сказав йому по-монгольському, той незворушно кивнув. Солдати підвели до них двох коней.
«Ми зараз відлітаємо назад до Улан-Батора, — сказав до мене росіянин. — Жаль, що повертаємося з порожніми руками, але нічого не вдієш. Адже іноді щастить, а іноді — ні. Було б добре, якби до вечері вернувся апетит, однак я дуже в цьому сумніваюся».
Вони посідали на коней і поїхали. Літак знявся, перетворився на маленьку сріблясту цяточку і зник у небі на заході, залишивши мене з монгольськими солдатами та їхніми кіньми.
Солдати міцно прив’язали мене до сідла й вервечкою рушили на північ. Солдат, що їхав переді мною, тонким голосом затягнув якусь одноманітну мелодію. Крім неї, було чути тільки шурхіт піску під кінськими копитами. Я не здогадувався, куди вони мене везуть і що, власне, для мене приготували. Тільки одне знав: я для них непотрібна, зайва морока. З голови не виходили слова росіянина: «Я тебе не вбиватиму. Не вбиватиму… Але шансу вижити майже немає». Але що конкретного він мав на увазі, я не знав. Бо він висловився так неясно. Може, збираються використати мене в якійсь страхітливій грі? Задумали не просто вбити, а ще дістати насолоду від своєї затії?
Однак я полегшено зітхнув від думки про те, що вони не вбили мене відразу і не зідрали живцем з мене шкіру, як з Ямамото. А якщо потім навіть доведеться загинути, то лиш би не такою страшною смертю. Хоч би там що, а я все ще живу й дихаю. І якщо вірити росіянину, зразу вбивати мене вони не збираються. Є ще час до смерті, отже, є можливість вижити. Хоч вона й невелика, але нічого іншого не залишається, як за неї чіплятися.
Раптом у закамарках пам’яті сплили слова капрала Хонди. Його дивне пророцтво, що я не помру тут на материку, в Китаї. Цупко прив’язаний до сідла, голий під палючим степовим сонцем, я не раз повторював кожне його слово. Згадував вираз його обличчя, інтонацію. І я вирішив щиро в них повірити. «Ні, я не помру тут такою ганебною смертю! Обов’язково виберуся звідси живим і повернуся додому!»
Ми їхали на північ години дві-три. Зупинилися біля ламаїстського кам’яного пам’ятника, що називається «обо» і, вважаючись божеством, яке оберігає подорожніх, слугує цінним орієнтиром у пустелі. Біля нього солдати спішились і розв’язали на мені мотузки. Двоє, підтримуючи під руки, відвели мене трохи осторонь. І я тоді подумав: «Ось тут мені настане кінець». Мене підвели до колодязя, обкладеного навколо метровою кам’яною стіною. Солдати поставили мене на коліна перед нею, схопили ззаду за шию і змусили заглянути всередину. Колодязь, напевне, був глибокий — внизу стояла густа пітьма. Сержант у чоботах підняв камінь завбільшки з кулак і кинув його в колодязь. Невдовзі почувся глухий удар. Видно, у колодязі води не було. Колись ним користувалися в пустелі, але вода з підземної жили кудись пішла, й він давно висох. Судячи з того, як довго камінь летів до дна, його глибина була немала.
Сержант зиркнув на мене й засміявся. Потім добув із кобури на поясі великий автоматичний пістолет, зняв із запобіжника й, голосно клацнувши, загнав патрон у патронник. І тоді дуло пістолета приставив мені до голови.
Однак монгол довго не натискав на гашетку, а поволі опустив дуло вниз і, піднявши ліву руку, показав на колодязь. Облизуючи язиком пересохлі губи, я не відривав очей від пістолета. Он воно що! Я міг вибрати собі долю — одну з двох: або отримати кулю в голову і відразу померти, або стрибнути в колодязь. Колодязь глибокий, і якщо невдало впаду, то, можливо, помру. Якщо ж ні, то вмиратиму повільно на дні цієї чорної ями. Ось про який шанс казав росіянин! Сержант показав на годинник, забраний в Ямамото, і виставив переді мною п’ять пальців. Це означало, що на роздуми мені дано п’ять секунд. Коли він дорахував до трьох, я піднявся на край колодязя і рішуче стрибнув униз. Іншого вибору не мав. Думав зачепитися за стіну, щоб спустися на дно, але не встиг. Руки ковзнули по ній, і я полетів униз.
Колодязь виявився глибоким. Здавалось, минуло досить багато часу, поки я вдарився об землю. А насправді падіння тривало декілька секунд. Однак пригадую, що поки падав униз у темряві, я багато чого передумав. Згадав про свою далеку батьківщину. Про дівчину, яку встиг один-єдиний раз обійняти перед відправленням на фронт. Згадав про батьків і тішився тим, що маю молодшу сестру, а не брата. Навіть якщо я тут помру, принаймні вона залишиться з ними й не боятиметься мобілізації. Згадав про рисові коржики, загорнуті в дубове листя. Після того я так сильно вдарився об висохлу землю, що від шоку на мить знепритомнів. Здавалось, ніби все повітря вирвалося назовні з мого тіла. Воно гепнулося на дно колодязя, немов мішок з піском.