Хроніка заводного птаха

Ямамото мовчав.

«Роблять це поступово, — вів далі росіянин. — Щоб здерти шкіру чисто, без розривів, найголовніше — не спішити. Якщо тим часом захочеш щось сказати, кажи — і ми все зупинимо. І тоді тобі не доведеться вмирати. Він уже не раз робив таку процедуру, і до кінця жодна людина не витримувала — розв’язувала свого язика. Я хотів би, щоб ти це запам’ятав. Бо що раніше ми зупинимо, то краще буде для нас обох».

Монгольський офіцер, схожий на ведмедя, з ножем у руках, поглянув на Ямамото й посміхнувся. Я досі добре пам’ятаю цю посмішку. Бачу її уві сні. І ніяк не можу забути. Після того монгол взявся до роботи. Солдати притиснули коліньми й руками Ямамото до землі, а офіцер ножем старанно здирав з нього шкіру — справді так, ніби чистив персик. Мені несила було на це дивитися. Та як тільки я заплющив очі, солдат стусонув мене прикладом гвинтівки. Стусав доти, доки я не розплющив очей. Та в обох випадках я чув голос Ямамото. Спочатку він стійко терпів, але потім почав стогнати. Цей стогін, здавалося, долинав з іншого світу. Спочатку монгол швидким рухом зробив надріз на правому плечі Ямамото й почав здирати шкіру з руки. Робив це повільно, старанно, майже з любов’ю. Як казав раніше росіянин, його вправність межувала з мистецтвом. Якби не стогін, то можна було б подумати, що болю взагалі немає. Однак стогін видавав, що біль — жахливий.

Незабаром шкуродер стягнув з правої руки Ямамото тоненьку смужку шкіри й передав солдатові, що стояв поблизу. Солдат узяв її кінчиками пальців, розтягнув і, повертаючи в руках, показував усім іншим. Зі шкіри раз у раз скапувала кров. А тим часом офіцер-шкуродер взявся до лівої руки й повторив з нею те саме. Потім поздирав шкіру з обох ніг, оскопив жертву, відрізав вуха. Обдер голову, обличчя, а потім усе тіло. Ямамото непритомнів, приходив до тями і знову втрачав свідомість. Коли непритомнів — замовкав, коли приходив до тями — знову стогнав. Однак голос дедалі слабшав, аж поки нарешті не пропав. Увесь цей час росіянин каблуком чобота креслив на піску беззмістовні фігури. Монгольські солдати мовчки поглядали на це видовище. На їхніх обличчях не було видно нічого — ні ненависті, ні хвилювання, ні переляку. З Ямамото відривалися одна за одною смужки шкіри, а вони дивилися на це, як ми на ремонтні роботи під час прогулянки.