Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Монгол покликав сержанта, і вони втрьох, осторонь від решти, про щось заговорили. «Мабуть, вислуховують докладну доповідь», — припустив я. Сержант показав мішок з речами, забраними в нас. Росіянин уважно оглянув кожну з них і поклав назад у мішок. Щось сказав монголові, а той — сержантові. Потім росіянин вийняв з нагрудної кишені цигарницю і запропонував монгольському офіцерові та сержантові закурити. Затягуючись сигаретами, вони далі про щось розмовляли. Росіянин, кілька разів ударяючи кулаком правої руки по лівій долоні, у чомусь їх переконував. Здавався трохи роздратованим. Монгольський офіцер стояв з похмурим виразом обличчя, схрестивши на грудях руки, а сержант раз у раз кивав.
Потім російський офіцер поволі підійшов до місця, де були ми з Ямамото, й зупинився. «Закурите?» — звернувся він до нас по-російському. Я вчив російську в університеті й, як уже казав раніше, трохи розумів її, але, уникаючи зайвих клопотів, удав, що нічого не розумію. «Дякую, не треба», — відповів Ямамото досить пристойною російською мовою. «Чудово, — сказав радянський офіцер. — Розмова піде швидше, якщо зможемо говорити по-російському».
Він зняв рукавички і запхав їх у кишеню шинелі. На безіменному пальці його лівої руки виднів невеликий золотий перстень. «Гадаю, ви догадуєтеся, що ми щось шукаємо. Ноги відбігали. І знаємо, що ця річ у вас. Звідки знаємо — не питайте. Просто знаємо. Однак при вас її не виявилося. Отже, якщо міркувати логічно, то ви її десь заховали перед тим, як вас піймали. Туди, — він показав рукою в бік Халхін-Голу, — ви її не переправили. Ріку ніхто ще не встиг перейти. Значить, лист заховано десь на цьому березі. Ви зрозуміли, що я сказав?»
Ямамото кивнув: «Зрозуміли. Але про лист ми нічого не знаємо».
«Гаразд, — спокійно проказав росіянин. — Тоді я поставлю вам маленьке запитання: що ви тут робили? Адже ви добре знаєте, що це територія Монгольської Народної Республіки. З якою метою ви проникли на чужу землю? Що ви на це скажете?»
Ямамото пояснив, що ми збирали матеріал для складання карт: «Я цивільний, працюю в картографічній фірмі. Ось цього чоловіка й того, кого ви вбили, мені дали для охорони. Ми знаємо, що цей берег ваш, і просимо вибачення за те, що перейшли кордон. Але порушувати його ми не мали наміру. Просто хотіли оглянути рельєф місцевості звідси, з височини».
Російський офіцер усміхнувся, скрививши свої тонкі губи, наче йому розповідали щось нецікаве.
«Просите вибачення, — повільно повторив він слова Ямамото. — Ясно. Хотіли з височини оглянути рельєф місцевості? Зрозуміло. Якщо вилізти на гору, то завжди краще видно. Зовсім логічно».
Якийсь час він мовчки розглядав хмари на небі. Потім знову перевів погляд на Ямамото й, повільно хитнувши головою, зітхнув:
«Як було б добре, якби я міг повірити твоїм словам! Поплескати тебе по плечу й сказати: „Ну, переправляйся через ріку й повертайся туди! А наступного разу будь обачнішим!“ Я справді хотів би так зробити. Повір. Та, на жаль, не можу. Бо добре знаю, хто ти такий насправді. І що ти тут робиш, знаю. Ми маємо друзів у Хайларі так само, як ви в Улан-Баторі».
Росіянин добув з кишені рукавички, склав їх по-новому й запхав назад. «Чесно кажучи, мені особисто не цікаво вас мучити або вбивати. Якби ви віддали листа, я не мав би до вас жодних претензій. На свій розсуд одразу відпустив би вас. І ви могли б спокійно перебратися на той берег. Гарантую вам це, слово честі. Решта — наші проблеми. Вони вас не стосуються».
Нарешті проміння сонця зі сходу почало зігрівати шкуру. Вітру не було, по небу пливло кілька густих білих хмар.
Запала довга-предовга мовчанка. Мовчали всі — росіянин, монгольський офіцер, солдати патрульного загону, Ямамото. Потрапивши в руки ворога, Ямамото, видно, приготувався до смерті. Його обличчя зовсім нічого не виражало.
«Інакше ви обидва… тут… помрете, — повільно, ніби повчаючи дітей, промовив росіянин. — Помрете жахливою смертю. Ось вони… — Він подивився у бік монгольських солдатів. Здоровань з ручним кулеметом витріщився на мене, посміхаючись своїми брудними зубами. — Вони люблять убивати — і роблять це витончено. Вони, так би мовити, мастаки цієї справи. Монголи ще від часів Чингісхана отримували насолоду від жорстоких звірств. І добре зналися на способах, як умертвити людину. Ми, росіяни, добряче від них натерпілися. Про це нам розповідають на уроках історії. Чого тільки не витворяли монголи давно колись на Русі! Коли вторглися туди, убили мільйони людей. Без жодного сенсу. Ви чули про те, як одного разу в Києві вони захопили кілька сотень бояр і всіх знищили? Зробили поміст із грубих дощок, поставили його на бранців і влаштували на ньому бенкет. Люди вмирали, розчавлені тягарем. Хіба звичайній людині спаде таке на думку, га? А ви як гадаєте? Стільки часу витратили! Як готувалися! Це ж непросто зробити. А от вони змогли. Чому? Бо для них це насолода. Вони й тепер цим не гребують. Я сам недавно був свідком такого. Я вважав, що у своєму житті досі бачив багато чого страшного, але тієї ночі, пригадую, зовсім утратив апетит. Ви мене розумієте? Може, зашвидко говорю?»