ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— А якщо він спитає, звідки ви дізнались про його горе?
— Некролог, скажу, прочитав у газеті…
— Некролога в газеті не було.
— Господи, ну знайомі розповіли.
— Які саме?
Вогульов подивився на Константинова:
— Ви не все до кіпця мені розказали.
— Не все.
— Чому?
— Бо розповідати про підозру може ваша санітарка, — це, будь ласка, це не страшно. А я — Чека, мені підозрами ділитися не можна, мені можна тільки фактами оперувати.
Вінтер лежав на дивані, під головою в нього був згорнений халат, плед натягнений аж до підборіддя.
— А, Серьоженька, — тихо сказав він, і по щоках зразу покотилися бистрі, старечі сльози. — Добре, що прийшов… Хочеш випити?
— Мені у ВАК треба, Вітю, там тверезому не дуже солодко, а вже коли випивши, та ще з моїм характером…
— А я, знаєш, п'ю потроху. Інакше не можу — тільки очі заплющу, зразу ж бачу її…
— Так, горе страшне, Вітю, навіть не знаю, що тобі сказати. Чому не ми? Чому вони, діти?
— Налий мені трошечки.
— Спирт? — спитав Вогульов, наливши в мензурку.
— Спирт. Пригадуєш, як учив мене пити?
— Це коли ти в болото провалився?
— Еге ж.
— А я минулого року їздив туди полювати. По дурості. Думав, що й досі така глушина, як була у сорок третьому. А там фарфоровий завод побудували, дорогу проклали, в селах антени стирчать…
— Ти коли бачив Олю востаннє?
— Я її ніколи не бачив, Вітю. Після війни всі такі благополучні стали, такі спокійні. Це тільки горе людей зводить… Я її не бачив.
— Хто тобі про це сказав?
— Гнидюк.
— Так, так, Микола… Він дзвонив мені…
Вінтер випив, прикрився пледом до самого підборіддя, мерзлякувато зіщулився:
— До неї хочу, Серьожо.
— Тобі ще працювати треба, Вітю.
— Навіщо? Кому це потрібно? Ти щось іще можеш, ріжеш, шматуєш, дивишся в суть, а я тепер і скальпеля в руки не візьму. А словам ми з тобою не віримо…
— Чому ти не подзвонив мені, коли Олю привезли в лікарню, Вітю?
— Мене викликали із Дубни, коли все було вже скінчено.
— Що дав розтин?
— Я не дозволив.
— Чому?
— За всіма ознаками — набряк легенів. Від чого саме? Такого я не пригадую, Серьожо. Але я не міг, розумієш, не міг дозволити розтин. Адже не одну її поховав, Серьожо, я її з дитинкою поховав…
— Як?!
Вінтер схлипнув, простяг свої тонкі, сухі, плоскі пальці до мензурки.
— Не треба, Вітю, ти ж зовсім білий…
— Ах, облиш, будь ласка! Краще налий більше.
Він випив ще раз, поклав холодні пальці на руку Вогульова:
— У тебе є онуки?
— Онука.
— Онука, — повторив Вінтер, — це чудово, коли онука, вони ніжніші… Я так мріяв про онуку, Серьожо, господи, як я мріяв про щастя бачити, як бігає дитина в домі…
— Ти певен, що вона хотіла залишити дитину?
— Я нічого не знаю, мені про все розповів Серьожа…
— Чоловік її?
— Ах, любий ти мій, не треба про це! Її чоловік за кордоном, а Серьожа та людина, що кохала Олю. Ні, ні, вона залишила чоловіка, вона ж була така чесна, моя дівчинка, ніколи б вона не посміла… Життя… Вона ще не розлучилась, а Серьожа працює в якомусь секретному інституті, і почали б хлопцеві життя ламати, ти ж знаєш, як у пас дехто полюбляє порпатися в чужій білизні… Навіщо ламати життя і йому? Олечки вже нема, а він любив її, хай уже він, Серьожа, не страждає. Налий ще, будь ласка…
— Може, ти поживеш у мене, Вітю? Хоч трохи, чуєш? Катя буде рада тобі, онуку мою поняньчиш. Ну, не плач, не край серця…
— Спасибі тобі. Я не можу ніде жити. Незабаром повернеться Серьожа, поселиться в мене, і ми будемо відчувати поруч нашу дівчинку.
— Вітю, я дуже тебе прошу, поки цей самий Серьожа не приїхав, давай я тебе заберу, чуєш?
Вінтер похитав головою, подивився на Вогульова своїми великими чорними очима, повними сліз, і відповів:
— Серьожо, коли я помру, поховай мене поруч з Олечкою, добре?
Повернувшись до КДБ, Константинов зібрав керівників підрозділів.
— Починаємо розробляти версію Дубова. Назвемо його для зручності Лісником: дуб — ліс — Лісник. Мабуть, доведеться весь час тримати зв'язок по телефону, лічильник увімкнуто, все тепер вирішують години, хоча, — він чомусь уважно подивився на Проскуріна, — саме зараз будь-яка квапливість і надмірна однолінійність можуть тільки зашкодити. Протягом доби ми повинні відновити — бажано по хвилинах — усе, пов'язане з останніми годинами життя Ольги Вінтер. Ми не маємо права нікого допитувати — це зрозуміло, ніяких доказів проти Дубова в нас нема, тому працювати треба ювелірно. Це перше. Далі, конче потрібно перевірити, хто, крім Дубова, був присутній на переговорах, коли міністр економіки приїздив до нас у складі урядової делегації Нагонії.