ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
Відтоді щоразу, коли Степанов прилітав у Штати, Юджин, якщо він був дома, в Сан-Франціско, кидав усі свої справи й мчав до Вашінгтона — допомагав Степанову добувати візу (тому не дуже дозволяли приїздити на західне узбережжя й на південь), часто подорожував з ним разом, давав свою машину й ключі від холостяцької квартири в Грінвідж Вілледж.
Двічі Юджин побував у Росії; обидва знали позицію один одного — Степанов був комуністом, Юджин активно симпатизував республіканцям; деякі питання вони виключили із сфери суперечок — однаково не переконаєш. Але вони твердо вірили, що можуть цілком покластися один на одного, а найбільше, коли йшлося про те, щоб допомогти зближенню двох народів.
От саме йому, Юджину Кузанні, й послав телеграму з Нагонії Дмитро Степанов.
— Місіс Глебб, доктор дозволив мені поговорити з вами півгодини.
— О? Який прогрес! Значить, я вже зовсім нормальна, тепер усе гаразд, скоро мене взагалі випустять додому…
Жінка засміялася дивним горловим сміхом.
— Місіс Глебб, я хотів би поговорити з вами про Джона…
— Він же посадив мене сюди, щоб я не теліпала язиком зайвого лягавим з ФБР. Як ви сюди проникли? Він платить великі гроші лікарям, щоб вони говорили всім, який я псих, і не дозволяли фебеерівцям мене чіпати… — Жінка нахилилася до Юджина. — Благаю, хоч одну затяжку, га? Зовсім малюсіньку…
— Ви курите героїн?
— Тихше… Все що завгодно. Я вві сні бачу цю затяжку… Суху, довгу, пекучу… Врятуйте мене, га?
— У мене нема… З собою нема, місіс Глебб… Поки що нема… Розумієте? Поки що… Коли ви розкажете мені те, про що я хочу дізнатись, я, мабуть, виручу вас.
— Обдурите… Вас більше сюди не пустять. Раз на рік мені дозволяють базікати. Джон хоче знати, що я ще пам'ятаю… До мене приходив один лягавий з ФБР і лишив на одну понюшку тютюну, а після цього мені рік ні з ким не дозволяли бачитись…
— Як його звали?
— А вас як звуть?
— Юджин Кузанні, режисер.
Жінка знову засміялася своїм сухим дивним сміхом:
— Тоді я — Грета Гарбо. Хоч ні, та вже спокійно собі здохла, краще вважайте мене за Мерилін Монро, так точніше.
— Ось моя ліцензія водія, місіс Глебб.
— Ха! Той мені також показав таку саму ліцензію! Думаєте, я йому повірила?
— Він вам сказав, звідки він?
— Ні. Просто Роберт Шор. З ФБР, кажу ж вам. По-моєму, навіть сказав. Ні, правда, таки він сказав: Роберт Шор з ФБР.
— Він у вас питав про той скандал у Гонконзі?
— Ні. Він питав, звідки й коли у Пілар з'явився дипломатичний паспорт для польотів по всьому світу. Вони ж не можуть трясти дипломатів, нещасні лягаші, йдуть по сліду і впираються лобом у зелену фанеру: «дипломат». А потім він ще питав, куди Джон вивіз її з Гонконгу…
— Хто така Пілар?
— Шльондра. Брудна, смердюча шльондра.
— Де вона живе?
— Як — де? Там, де й він. Він же скрізь тягає її з собою. Він підкладає її, а потім відмиває у ванні. Він підкладав її під нещасних хлопчиків у Берліні, коли давав їм гроші — через неї. А вона начебто ультраліва революціонерка. Вона їм говорила, в кого треба стріляти. А він називав їй своїх друзів… Точніше, друзів мого батька… Батькові треба було прибрати з дороги декого із старих бандитів, от Джон і робив ці діла… Та ви мені не вірте, не витріщайте на мене очей, я божевільна… Мені все можна. Ви справді принесете хоч трохи порошечку? Пілар завжди давала мені покурити, взагалі вона добра…
— Вона була перша, хто дав вам героїн?
— Ні. Перший був Джон. Він не знав, якої саме якості поступає товар, і запропонував перевірити… Інший повинен би вдарити по пиці, а він мені у вічі дивився, коли я затягувалась, близько-близько… Так мій брат дивився у вічі кроликам, яким ампутував лапи… Пилкою… Вони пищали, знаєте, як вони пищали?! О, це треба почути, як вони пищали, ці червоноокі кролики… А тато казав, що Зеппу не можна заважати, тато казав, що шлях до науки завжди лежить через жорстокість… А Зепп наплював на науку і став великим політиком, хіба політика — наука? Політика — це коли без наркозу відпилюють лапи кроликам.
— Де він, ваш Зепп?
— Джон допоміг йому стати секретарем «нової німецької партії», він тепер захищає інтереси німців, я ж німка, ми всі німці, навіть Глебб наполовину німець, тільки він не любить, коли йому про це нагадують, адже його родич працював у Гітлера в Рейхсбанку, такий інтелігентний, такий тихий чоловік, він тільки й умів, що рахувати — коронки з Аушвіца, персні з Дахау… — Жінка знову засміялась. — Якщо хочете налякати Глебба, спитайте його про здоров'я дяді Зигфріда… Скажіть йому, що ви теж хочете подати позов на Зигфріда Шанца за ваших родичів, спалених у печах… Тільки потім бережіть своє життя: таких запитань Джон не прощає нікому. Він і мені не простив цього запитання, тому я тут…