ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Від кого до вас надійшла така інформація?
— Я не відкриваю джерел моєї інформації, містер Лоренс, я хочу лише дістати відповідь — чи правда, що секретні матеріали, пов'язані з державними інтересами нашої країни, пішли на сторону?
— Я не коментую цього запитання.
— Дозвольте мені сформулювати інакше: чи правда, що група невідомих намагалася викрасти документи тієї фірми, де ви працюєте?
— Правда.
— Тоді я хотів би дізнатися, чи правда, що ви — співробітник Центрального розвідувального управління?
— Я до цієї організації зовсім непричетний, я представляю «Інтернейшнл телефонію».
— Який саме інтерес можуть мати документи вашої фірми і для кого?
— Імена наших контрагентів, обсяг поставок, ціни — все це має інтерес для конкурентів.
— Ви підтверджуєте, що пограбування вчинили ваші контрагенти?
— Звичайно. Ті, хто хоче перешкодити розвиткові добрих відносин між нашою країною і Луїсбургом.
— Коли ваша фірма працює чесно, то хіба можна перешкодити її стосункам з Луїсбургом, містер Лоренс?
— Будь-яку чесну роботу можна фальсифікувати, будь-яку людину можна закаляти багнюкою. Це все, що я можу сказати, дякую вам.
— Останнє запитання, містер Лоренс.
— Я відповім вам на ваше останнє запитання.
— Ви той самий Роберт Лоренс, службовець «Інтернейшнл телефонік», який свідчив у конгресі з приводу змови в Чілі?
— Я лише свідчив, що ми були зовсім непричетні до трагедії, яка сталася в Сантьяго. Але мені не хотілося б, сер, щоб ваше запитання і моя відповідь потрапили на сторінки газет.
— Ви звертаєтесь до мене з проханням, і я готовий виконати ваше прохання, але — в такому разі — виконайте й ви моє: що викрали, містер Лоренс?
— Ви ж бувала людина. Невже ви не розумієте, що я не можу вам відповісти? Невже ви не розумієте, що моя відповідь може підвести людей; хороших — повірте моєму слову — людей, вірних і надійних компаньйонів у нашому чесному ділі.
Через п'ять годин дванадцять хвилин директор поліції Стау подзвонив Глеббу, який сидів навпроти Лоренса біля телефону, і сказав:
— Усе гаразд.
Глебб обережно поклав трубку, зітхнув — глибоко, полегшено — і засміявся:
— А от тепер, бос, я охоче вип'ю чарку добрячого хересу.
Він мав право випити чарку гіркуватого іспанського вина, бо поліція, яку викликали сусіди (брязкіт розбитої шибки), зайшовши до Зотова, побачила його зв'язаного, оглушеного; в його квартирі все було перевернуто догори дригом. Агенти кримінальної поліції — немало здивувавшись — знайшли в темній комірчині портативний радіопередавач, а в нижній шухляді стола шифровку; цифри ті ж самі, що їх протягом останнього року перехоплювала радянська контррозвідка; коли Зотов, уже в госпіталі, опритомнів і його запитали про передавач, відповідати слідчому він відмовився; радянський консул, якого викликала поліція, запитав його про те ж саме, і Зотов сказав: все це провокація, і попросив, щоб його відправили до Москви.
— Це вирішуватиме суд, пане Зотов, — відповів йому поліцейський слідчий. — У вашій квартирі знайшли речі, котрі заборонено ввозити в нашу країну. Мабуть, пан консул розуміє, що я не можу порушувати закон моєї батьківщини. Поки ми не з'ясуємо, яким чином ви ввезли в Луїсбург передавач, кому й що передавали, ми не маємо права дозволити виїзд; більше того, ваша палата від сьогоднішнього дня буде під нашим наглядом.
Вечірні газети вийшли з заголовками: «Російський шпіонаж у Луїсбурзі».
І лише єдине видання, близьке до американського посольства, опублікувало дивний коментарій: «Передавач — у тих країнах, які вважають себе вільними — це не доказ. Колонка цифр може й не бути шифром, тому, нам здається, що арешт російського інженера — це прикра помилка, якщо не злочин, бо, як ми дізнались, одну американську фірму теж пограбували, причому невідомі, начебто не шукали грошей. Чия ж рука керує ними?»
Прочитавши цей коментарій, Славін подзвонив Глеббу:
— Джон, привіт вам, як поживаєте?
— Здрастуйте, дорогий Віт, радий вас чути. Як ви?
— Чудово. Де це запропастився Пол?
— По-моєму, він замкнувся в номері й пише, він мені сказав, що має сенсаційну інформацію. Чи не бажаєте разом пообідати?
— Охоче. Тільки спершу я постараюсь прорватися в лікарню до Зотова.
— Чому в лікарню? Що з ним?
— Ви не читали газет? — спитав Славін і виразно уявив собі сяюче обличчя Глебба. — Відстаєте від життя. Він чийсь шпигун.
— Облиште, він — дуже мила людина.
— Шпигун повинен бути дуже милою людиною, якщо тільки він професіонал, а не любитель. О сьомій я чекаю на ваш дзвінок, о'кей?