ТАРС уповноважений заявити…

На відміну від Гмирі, він був мисливцем-спостерігачем, брав з собою фотоапарат, захопив фотополюванням Константинова, хоча той найбільше цінив постріл «у місце»: бив навскидку, і єдине, чому заздрив у житті, це коли бачив добрячу рушницю в руках іншого мисливця.

Вогульов був байдужий до трофеїв, легко віддавав кабанячі ікла, любив мисливські трапези, вважав, що в нашу пору стресів ніякий санаторій не дає розрядки — його може дати тільки полювання на кабанів чи на ведмедів.

— Усі ці терапії, — говорив він, — нові ліки — голки, сон, голод — не варті дірки з бублика. Полювання. В крайньому разі, ніж. Все-таки у своє діло я вірю. Але це — в крайньому разі, коли рак душить. А інфаркти, стенокардії, виразки шлунків, атеросклерози треба лікувати полюванням — тут, у горах, де пахне каштаном, прілою травою й гірськими джерелами.

Ось до нього після коротких роздумів і подзвонив Константинов. — За подібних ситуацій він свого «Жигульонка» з гаража не брав, їздив на «Волзі» з рацією, щоб тримати постійний зв'язок з усіма підрозділами: Коновалов, Панов, Проскурін, Гмиря — всі були зараз на казарменому становищі; вдома, практично, не бували, одержували інформацію, дробили її на безліч окремих питань, правильно вважаючи, що чим ретельніше досліджено кожну деталь, тим надійнішим буде загальний висновок.

— Сергію Сергійовичу, я до вас приїду, якщо дозволите, — сказав Константинов. — Оце зараз.

— Або через п'ятнадцять хвилин, або ввечері, Костянтине Івановичу, — відповів той.

— Операцію починаєте?

— Куди гірше. У ВАК їду.

— А можете не поїхати?

— Щось трапилось?

— Трапилось.