Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Минуло вже так багато часу від «побутової травми» Заступа, що генерал навряд щоб міг помітити якісь сліди.
— Та то пусте, товаришу генерал, я маю на увазі. То таке. Вже минулося. Я маю на увазі, вже й не видно.
— Ну я ж побачив.
— Так то ж ви, товаришу генерал!
— Гаразд, гаразд, підлизуєшся. — В очах у генерала промайнув якийсь теплий вогник. От що таке лестощі! І знає, що лестять йому, а все одно купується. Навіть коли діти лестять, а ти точно знаєш, що хочуть позачергову порцію морозива, все одно купуєшся. — Тобто все добре, Колю?
— Так, товаришу генерал. Усе добре, я маю на увазі.
Генерал так тріснув кулаком по столу, що на протилежному боці земної кулі стався невеличкий землетрус.
— Що ти мені свистиш? — пронизливо й грізно закричав він. — Що ти мені свистиш?
— Та я, товаришу генерал…
— Я тебе не питаю, що ти! Я питаю, що ти мені свистиш, твою мать! Свистить він мені! Що ти мені свистиш? Що ти мені свистиш?! Ти кому свистиш, твою мать? Га?
— Товаришу генерал…
— Малчать! Ти хоч розумієш, твою мать, кому ти свистиш? Га? Я тебе питаю, га? Все гаразд у нього. Ти органи виставив на посміховисько, твою мать! Я життя присвятив службі в органах, це тобі зрозуміло? Зрозуміло, я питаю? А ти мене на посміховисько виставив! Ти Дзержинського, твою мать, на посміховисько виставив!!! Ти розумієш це? Про тебе анегдоти розказують! І ти мені доповідаєш, що все гаразд, твою мать? Чи що ти мені тут свистиш, твою мать? Га? Ти що, особисті стосунки з’ясовувати вирішив, прикриваючись високим званням особіста? Га? Твою мать?
— Товаришу генерал…
— Малчать!!
Запала тиша. Вона тривала досить довго, і Губченко не здивувався б, якби в Заступа були вже мокрі штани. Бідолашний Микола Миколайович стояв виструнчившись, задерши голову, жоден м’яз у його тілі не подавав ознак життя. Це була скульптура, залізний Фелікс це був.
— Що ж ти накоїв, Колю? — лагідно спитав його генерал. — Ну гаразд, гаразд, розповідай усе по порядку. Та ти сідай, що стоїш посеред кабінету?
Заступ сів до приставного столика, генерал обійшов свій неосяжний стіл і демократично примостився навпроти Биковця на стільці. Це було цікаво, тож Губченко відділився від Заступа й подивився на нього збоку. І справді в його очах були сльози. І взагалі — моторошно дивитися на людину. Губченко раптом подумав, що Биковець же теж людина. І що в нього не таке просте життя. І воно зараз висить на ниточці. Ясна річ, розповісти правди він не міг. Приховувати надто багато — теж не міг. І треба було вибрати серединну версію, яка й генерала влаштувала б, і дозволила самому займатися далі інститутом, у якому раніше працював покійний Коміренко.
І Заступ почав плутано розповідати незбагненну історію про те, що такий собі Губченко неодноразово заявляв, що готовий виїхати за кордон і вивезти свій прилад, що вміє прогнозувати соціальні процеси. Щоб припинити це, він, Биковець, вирішив провести збори трудового колективу інституту, так би мовити, повернути цього Губченка до реальності, до справжніх завдань, які стоять перед інститутом…
Генерал слухав з помітним зацікавленням, не перебивав протягом добрих десяти хвилин. А потім поставив цілком логічне, як на Губченка, запитання:
— Де цей прилад, Колю?
— Ми його шукаємо, товаришу генерал.
— Хто ми, Колю?
— Ну, я і мої люди.
— Які твої люди? Працівники інституту?
Заступ зрозумів, що проговорився. Він нервово сковтнув щось таке, що було у нього в горлі, й прокашлявся.
— Та які там працівники… Це мої… ну, колишні колеги… Просто друзі…
— А де ж сам цей Губенко?
— Губченко.
— Ну Губченко.
— Ми його шукаємо, товаришу генерал.
Генерал подивився на Заступа з глибоким співчуттям.
— Тобто це ти мені зараз розповідаєш, що мав факти неприпустимих розмов одного зі співробітників свого інституту… Тобто інституту, який тобі довірено захищати й обороняти від ворогів країни… Тобто ти мав факти, і замість того, щоб відкрити оперативне провадження, вирішив присоромити якогось Губченка на зборах трудового колективу. Після цих зборів, на яких ти, Колю, по вуха обісрався, цей самий Губченко втік, прихопивши з собою цінний прилад, і зараз десь торгується з закордонними покупцями. Я правильно тебе зрозумів, Колю?
Заступ поплямкав, але нічого не відповів.
— А який він, цей прилад, Колю? Він завбільшки з кімнату чи кишеньковий, чи як автомобіль?
Заступ захитав головою.
— Що ні, Колю? Ти не бачив цього приладу?
Заступ захитав головою.
— А хто бачив, Колю?
Заступ захитав головою.
— Отепер зрозуміло, Колю.
Цієї миті задзвонив телефон. Точніше, це був не дзвінок, а повідомлення SMS. Ні генерал, ні Заступ не звернули на дзвінок ніякої уваги. А ще за мить Губченко зрозумів, що це прийшов SMS на його телефон. На телефон з новою карткою. Тобто на номер, якого ніхто не знає. Він запанікував, здалося, зараз і ті, в кабінеті генерала, почують його. Губченко вимкнув МГ, зняв окуляри й навушники й прочитав послання. Це оператор пропонував йому нові, вигідніші тарифи. Губченко спересердя вимкнув телефон і тут почув дивні звуки за дверима підвалу, а потім просто над собою — на стелі чи то пак на потенційній підлозі потенційного будинку.
Господарка бетонного фундамента
Він був у пастці, яку сам собі вибрав. Вийти — означає відкритися. Хоч хто б там що робив — усе одно погано. Якщо це лазять діти — вони його побачать і розкажуть батькам, що «там якийсь дядя живе». І хтось із батьків неодмінно вирішить перевірити. І впізнає Губченка. А хтось, можливо. зацікавиться, чим він там таким займається. Якщо це його переслідувачі тоді взагалі все пропало, і МГ потрапить до рук Заступа.
Він не міг вийти. Добре хоч, у підвалі на дверях була внутрішня засувка Якщо почнуть ламати залізні двері, він матиме час просто розчавити МГ підбором. Але чи не знайде хтось шлях до відродження машини після цього?
Звуки стихли. Але Губченко сидів непорушно. Щось сталося з ним. Шок мабуть. Десь він читав, що коли злочинцеві вдається відірватися від «хвоста», він на радощах втрачає пильність і попадається на якійсь дурничці. Класичний випадок. Те саме сталося й з ним. Чого було б не поставити якісь датчики, якісь — бодай іграшкові — перископи?
Губченко вже звик боятися. Страшно йому було давно. Але останні два-три дні він жив майже без страху. Послухавши розмову Заступа з генералом, він майже повернувся до нормального життя. Однак несподіване вторгнення сторонніх звуків не просто повернуло страх. Він ніби тільки й чекав, щоб заповнити емоційний вакуум. Як річка, яку стримує гребля: вона чекає й нудиться. Та колі: в греблі утворюється бодай невеличкий пролам, вода миттю його розширює й виривається на волю, затоплюючи ще більше, ніж їй належало раніш.
Страх паралізував його, зробив зовсім нездатним думати й діяти. Так і сидів, натягнутий, мов струна, отупілий до рівня Заступа.
Втім, якась частка свідомості все ж працювала. Бо Губченко себе зловив на тому, що він несправедливий до Биковця. Адже той знав, чого він боїться, коли розмовляв з генералом. А він, Губченко, просто боїться, не знаючи, чого чи кого. Але цей голос розуму пролунав неголосно й невпевнено.
Невідомо навіть, скільки часу минуло в цій наелектризованій тиші. Аж поки над головою знову почувся той самий незрозумілий шум. Ніби хтось дряпає чимось дерев’яним об бетон: шурх, шурх-шурх-шурх, шурх… Може, це просто гілка шурхотить по фундаменту? Ні. Гілка робила б це з якоюсь ритмічністю. А тут явно чутно неприродну стихійність. Звичайно, всіх ритмів, можливих у природі, ми не знаємо, знову спромігся на подобу думки Губченко. Але від цього, почувши морзянку, наприклад, ми не подумаємо, що це так пищить якийсь птах. А може, це птах?
Або віслюк. Буриданів. Той помер із голоду, бо не знав, яку вибрати купку сіна: вони йому здавалися однаковими. Щоправда, він мав вибір. А Губченко… Ні. Він знав, що вибір є завжди. До того ж один і той же вибір може бути правильним за одних обставин і неправильним за інших. Є час переховуватися, а є час виходити з піднятим забралом. Є час збирати інформацію і час розвіювати її. Час боятися й час безумствувати. Час програвати й час вигравати.