Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Потім він жахнувся, побачивши, як на дітей нападає неймовірна зграя неймовірних видр — Губченко й не уявляв, що вони такі величезні й полюють зграєю. Втім, можливо, вони стали такими великими й змінили звички потім — через століття. Він знав, що еволюційні зміни так швидко не відбуваються, але ж про мутації й досі ніхто достеменно нічого не знає.
Однак що довше він спостерігав за дітьми, то більше вони його вражали — своєю спритністю, своїми вміннями, своєю пристосованістю до цього світу. І своєю самовідданістю, готовністю до самопожертви заради інших. Коли лисий хлопчик навмисне здався якимось мисливцям, щоб відвернути їхню увагу від Лелі й Василька, він зробив це без вагань і роздумів.
А найдивовижніші події сталися в селі, куди лисого привели мисливці. З їхньої поведінки Губченко був упевнений, що хлопчика вб’ють. Але побачивши, що він лисий і босий, все село почало ставитися до нього як до святого. Розгадка була проста і разом з тим мало не сакральна: на великому камені посеред села було вирізьблено досить темне за змістом застереження, з якого, вилущивши раціональне зерно, можна було зрозуміти, що вбивати цього хлопця не можна.
Але що найбільше вразило Губченка, це те, що в тому написі було сказано, що тільки цей хлопець зможе зупинити «неміряну, але кінечну черву». Отже, про небезпеку, яку несе людству це рукотворне диво, хтось у тому світі знав. Хтось попереджав його мешканців. Хтось підказував лисому хлопцеві його місію. Чому саме йому? Що означає «непіддатний смерті»? Це поки що було Губченкові неясно.
Хоч він і пропускав ті шматки фільму, які йому здавалися нецікавими, все ж коли вимкнув МГ, з’ясував, що вже вечір. Він усе знеструмив, розібрав на деталі, найважливіші, найскладніші забрав із собою, замкнув підвал і поїхав до своєї родини.
Що ж ти, Колю, накоїв?!
Схоже, за дачею взагалі ніхто не стежить. Або стежить так майстерно, що Губченко вже другий день не може його викрити. Втім, може, й справді нікого, крім сусідів, немає. А сусіди… Ну, не всіх сусідів він знав, але ті, кого знав, були начеб людьми порядними. Якби ж то побутова порядність була запорукою…
Та менше з тим. Він знову був у підвалі й далі дивився історію хлопця, непіддатного смерті. Але не довго. Вбивство й відродження хлопця справили на нього таке враження, що далі дивитися він уже не зміг. Хотілося курити. Вчора він забув про куриво, а нині відчув, що без сигарети не виживе. Курити в підвалі він не міг, виходити було небезпечно. Щоб якось угамувати себе, вирішив подивитися щось інше. Та й необхідність у тому була.
Губченко поставив скан Биковця й час — за десять хвилин. І дуже вчасно, бо побачив те, про що давно здогадувався. Заступ сидів за столом у кабінеті, і це був зовсім не той кабінет, у якому Губченкові доводилося бувати. В їхньому інституті всі приміщення, навіть відремонтовані, як-от кабінети директора і заступників, мали вигляд чогось учорашнього. А тут навколо Миколи Миколайовича був що називається євроремонт. І меблі — зовсім не такі, як в інституті.
А перед Заступом стояв кручений хлопчик, якого Губченко вже знав. Це він перед Коміренком розігрував із себе крутого шефа. Тепер його колотило. Язик йому заплітався, й сам він нагадував цуценя, що передчуває розплату за калюжу. Він мовчав.
— Я слухаю, Колю! — приязно озвався Заступ.
— Це… — Коля наважився подати голос, — все.
— Ага, — Заступ став просто лагідним. — Тобто дилетант на «жигулях», я маю на увазі, дилетант на «жигулях», обтяжений дружиною і донькою, я маю на увазі, зміг укотре заплутати сліди й збити з пантелику, збити з пантелику твоїх… вовкодавів, Колю, я маю на увазі… Так?
— Так, — після паузи хрипко відповів Коля.
— Ну, і як їхнє здоров’я, я маю на увазі?
— Е-е-е… Василю Васильовичу?
Отакої! Виходить, Заступ тут — Василь Васильович!
— Зрозуміло, що тобі нічого не зрозуміло. Ну, та це ж… я маю на увазі.. Що ж тут удієш, коли людина не розуміє… Нічого не розуміє, я маю на увазі Іди, Колю. Працюй.
Коля сполотнів. Він не рухався з місця й тремтів іще дужче: краплі поту тепер не стікали його обличчям донизу, а розліталися, немов із сегнерового колеса.
— Василю Васильовичу! Я їх поміняю.
— Ти думаєш, за них щось дадуть, Колю, я маю на увазі? Іди, Колю, йди. Працюй.
Коля не рухався з місця. Він і сам уже зрозумів, що він — відпрацьований матеріал. Його було шкода. Але було цікаво, як він вийде з кабінету. Бо Губченкові здавалося, що він стоїть на ногах за інерцією, тож варто йому лиш спробувати зробити крок, і він обсиплеться на підлогу.
Його врятував телефонний дзвінок. Перед Заступом на столі лежали два мобільники, але задзвонив третій — у боковій кишені розкішного піджака, якого на ньому ніхто в інституті не бачив. На мить Заступ став схожим на Колю. Він метушливо потягнувся за телефоном і зробив жест рукою. Цей жест на якийсь час повернув Колі життя. Той розвернувся й вилетів із кабінету, мов корок із пляшки шампанського.
Губченко перемістився в тіло Заступа і встиг почути з телефону:
— Я тебе чекаю через п’ятнадцять хвилин.
— Звичайно, Василю Васильовичу! — запопадливо відповів лже-Василь Васильович.
Він сховав телефон, підхопив два інші, кинув у селектор: «Машину» — і вийшов у шафу. Там був ліфт, який, схоже, завжди чекав на нього. Ліфт спустився на кілька поверхів, і Заступ вийшов до дверцят великого чорного авто. Він іще не зачинив дверцят, як машина рвонула з місця.
Вони мчали майже винятково зустрічною смугою, не зважали на світлофори, і Губченко, хоч він знав, що йому ніщо не загрожує навіть у випадку найстрашнішої катастрофи, обливався потом у своєму, чи то пак чужому, підвалі. Але встигли за чотирнадцять хвилин.
І даремно. Бо довелося хвилин сорок чекати в приймальні. Там не було секретарки, а був майор, який досить непривітно привітався з Заступом, і той почав помітно нервувати. Його хвилювання зростало з кожною хвилиною чекання, тож до кабінету, коли запросили, він зайшов уже в належній кондиції — мокрий наскрізь і готовий до найгіршого. Губченко не міг не позловтішатися. А далі — ще більше радості.
— Ну що, Колю, як справи? — спитав його генерал, не запропонувавши сісти.
— Усе гаразд, товаришу генерал, я маю на увазі.
Генерал раптом посуворішав:
— Це ти мене маєш на увазі чи справи?
— Я маю на увазі… Я не маю на увазі ні вас, ні справи… — Заступ щось таке пробелькотів, чого й сам не зрозумів.
А генерал весело розреготався:
— Ну, ти, Колю, вмієш загнути! Ги-ги-ги!
Коля теж залився догідливим сміхом, хоча це й не змусило його розслабитися. Він і далі був наляканий і напружений. А Губченко відчував дивне дежавю. Так ніби цю розмову він уже чув, ніби знав напевне, чим вона закінчиться, от тільки забув. Принаймні було зрозуміло, чию роль виконував Заступ перед Колею.
— Що там в інституті? Директор на місці?
Заступ негайно вхопив потрібну інтонацію й дуже серйозно відповів:
— Нікак нєт, товаришу генерал. Він у відпустці, я маю на увазі, турбувати себе заборонив. Турбувати заборонив. Сказав, тільки в разі ядерної війни.
— Це ж як треба про себе уявляти! — зовсім щиро здивувався генерал. — Наче крім нього і війни ядерної нікому провести!
Тут Заступ не втримався й голосно розреготався. Генерал дуже уважно стежив за його настроєм. Помітивши це, Биковець ураз захлинувся власним сміхом і закашлявся.
— Та й взагалі, — вів далі генерал уже іншим, ніби як утомленим голосом: — Що там у вас в інституті може бути влітку. От би мені таку службу. Керівництво у відпустці, й на роботу ходити не треба… — Він мрійливо закотив очі.
— Ну, не всі там не ходять, товаришу генерал. Я, наприклад, щодня на роботі.
— Це ти молодець, Колю, молодець! — похвалив начальник. — А що це в тебе з оком? Ніби впав де?