Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
Певно, час згадувати Романові інструкції. Олена мило подарувала Калиті ще одну посмішку телеведучої, але цього разу не ту стандартну, яку дарують з екрану, а посмішку телезірки, котра вже вважає персонально його, майора міліції, своїм добрим знайомим, або ще краще — приятелем.
— Без слідчого прокуратури я, звісно, не обійдуся. Але що вони можуть знати, адже самі вони Баглая не ловили… Згодна, якихось подробиць ви можете не знати, але програмі й… — невеличка пауза, — мені особисто цікава передовсім оперативна робота. Оперативники бандитів ловлять, слідство справи відписує і бандитів відпускає. Хіба не так?
Вона теж знала, переважно з книжок та фільмів, про негласне протистояння міліції та прокуратури. У цей момент їй потрібні саме менти, і ніхто інший, тому Малиновський, людина більш досвідчена, провів з нею невеличкий лікнеп на цю тему. Оскільки через незнання міліцейської «кухні» Олена не мала змоги імпровізувати, вона мусила виконувати інструкції коханця-шефа старанно. А коли так, то помилитися не зможе. Роман Малиновський справді знав, кого куди посилати, в цьому Олена переконалася, вкотре вловивши реакцію Калити на свої слова.
— Воно-то так… Харламов у нас персонаж дуже специфічний, не надто популярний, скажемо так. Хоча свою справу знає, тут особливо не викаблучувався. Навпаки, Лєно, справа ця для нас усіх — як ота колода ленінська. Знаєте, про що мова?
— У жовтенятах побувати встигла. Про кучерявого Володю чула від педагогів. Коли Брежнєв помер, мама плакала, а дід бубонів: «Бач, другим Іллічем себе уявляв». Реалії та анекдоти радянських часів мені пояснювати не треба.
— Дякую, що нагадали, який я старий, — Калита знову закурив, зробивши нову попільничку ще з однієї чернетки. — Кожному хотілося нести колоду з Леніним на суботнику. Так само кожному тут кортіло якимось боком примазатися до справи банди Баглая. Після затримання велику прес-конференцію влаштували, все керівництво обласного та міського МВС писками торгувало. Не жарт — злочинця такого масштабу знешкодити. Харламов споважнів — куди там мої віники! А, правда, ну його! — майор відмахнувся. — У Миколаєві Баглай убив двох чоловіків. Вони заборгували одному місцевому діячеві, Баглай виявився його знайомим, запропонував свої послуги за процент. За один вечір двох порішив. Підписав на цю справу ще кількох придурків, організував викрадення, вивіз далеко за місто. Полонених особисто катував на очах один в одного та своїх обкурених дружків — і перестарався. Коли побачив, що одного на смерть замучили, розізлився і другого навздогін порішив. Своїм бійцям пообіцяв — хоч слово кому ляпнуть, таке саме з кожним зробить. Повірили, чесно мовчали. Його замовники здали, бо трупи знайшли, справу порушили за фактом убивства, а про борги багато хто знав. Тоді Баглая шукали і знайшли, тільки він, гадюка, всіх перехитрив. Подробиць його втечі не знаю, про таке в нас розводитися не дуже люблять, але сам факт: вивезли його на відтворення, Баглай скористався слушним моментом і накивав п’ятами. Йому тоді двадцять років лише стукнуло. Потім — Хмельницький, теж довга історія, але я її не дуже добре знаю, тому не хочу пресу морочити. Там так вийшло: серія вибухів по місту, за групу взялися серйозно, і раптом приходить інформація, де вони переховуються всі. Стрілянина була, про це в газетах писали, напевне інформацію знайдете, дивіться за дев'яносто дев’ятий рік. Коли ті, хто вцілів, зрозуміли, що їх здали, відразу вирахували, хто. Адже їхній головний мусив підійти, та подзвонив одному на мобільний, сказав, аби чекали, сам затримується. Компанія, ясна річ, покривати зрадника не стала. Тим більше, в нього загальна каса лишалася.
— Тобто, доки вони не назвали прізвища Баглая, про нього ніхто нічого не знав?
— Так точно, Лєно. Із Харковом така сама ситуація. Зібрав там Баглай чергову групу, почали промишляти розбоями. Досить вдало, скажу вам, у них це виходило. Поки не підказали йому промацати будинок директора одного з міських цвинтарів. Крім господаря, там були ще його мати, жінка шістдесяти двох років, і двадцятидвохлітня донька. Стара померла першою. Баглай лише провів їй лезом по шиї, поріз дуже легенький залишився, а в неї серце не витримало. Не знаю, не знаю… І він сам твердить, і адвокат підтакує — не було наміру вбивати нікого, хотіли лише налякати. За словами Баглая, коли старенька померла, господар сам почав гроші зі сховків витягати, але для чого тоді було мучити його й дівчину, а потім — стріляти їм у голови? Думаю, за своє майно чоловік тримався до останнього, бо читав висновки медекспертизи: він помер останнім. Очевидно, спочатку Баглай застрелив доньку в нього на очах. Сам він каже — вони йому виходу не лишали, змушений був убити. Чому, питається, коли перед цим постійно твердив: всі зайшли до будинку в масках і там їх не знімали. Захотів — і вбив, ось що я вам, Лєно, скажу.