Між орлами і півмісяцем

Робив Сірко і тут для себе висновки. На оцих забісистих нічийщинах рідний люд, обробляючи поряд із калмицькими, татарськими та іншими станами-кочами дикий цілинний степ чи випали, був на царинах зі зброєю, стояв на охоронних бекетах, сидів на чатових деревах, пантруючи і свій непосильний труд, і стрільців Білгородського розряду, що були в своїм острозі разом із воєводою Ромоданом-Ромодановським як на відрізаному Слобожанщиною острові. Різношерсне населення було байдужим до розряду лише тому, що він допомагав захищатися від наскоків ногаїв. Не сховалося від уваги Сірка, що стрільці вважали, не дивлячись на свою мізерність, всі довколи і сусідства царською власністю. Уяснив Сірко, що найбільше воєвода боїться єдності різноінородців, а тому жалує, цькує і ділить всіх на прилежачих і противних, ганьблячи останніх. Найбільше таврувалися противні ватажки, тоді як прилежачі заманювались жалуваними і становими пільгами.

— Тут тобі, брате, не інквізитори-королята, кожний з яких тягне власну дарабу чи берлин у своє воєводство,— підтверджував Сіркові висліди Дзиковський.— Оці царята в першу чергу тягнуть цареву карету, а собі вже — що впаде з неї по путі. Як я тепер упевнився, всім іезуїтам-інквізиторам до воєводських жалуваних опричників у підступності так далеко, як куцому до зайця. Щоб те пізнати, треба пожити тут коло них і поваритися, як оце я, в тій підступності.

Впало у вічі Сіркові, що тут козацький люд був совіснішим, тямковитішим, а головне — працьовитішим, охайнішим та дружнішим.

— А січовики і донці знову купно напали на Ханство і тим прив'язали ординців до домівок, не пустивши їх у поміч ляхам,— привіз увечері Дзиковський-Дикий звістку.— І чорноморці молодці — найпаче сотник Павло Часничиха та Семен Вергун. Послані кошовим Дем'яном Барабашем на сорока трьох чайках в море, вони щасливо висадилися під Судаком-Сурожем і спершу спалили місто, а потім напали на турецькі галери із хлібом та винами. Переказують,— радів полковник,— що три доби по поверненні вся Січ не прохмелялася.

Сірко уявляв, як дісталися чорноморцям в тому холодному плаванні добра, хоч і розумів, що тепер те дісталося легше, бо турки були певні: ранньої весни на них не нападуть на чайках.

— Ледь було не забув,— згадав Дзиковський згодом,— головний отаман Донського круга Ходня-Яковлів знову гостить у Коші, то, може, запорожці намовлять його піти в поміч гетьманові, як ти гадаєш, куме?

— Гадаю, що він там за вимогою воєводи Ромодана як царський і боярський наглядач,— відказав стримано Сірко.— Він тепер в услуженні цареві та Посольському приказу, а не Кругові і донцям...

— Аж так?!. Переводиться козацтво на пси, та й годі! — задумався господар.

Свято Явдохи Дикі-Дзиковські щорік справляли пишно, бо господиня мала імення цієї святої, а цього року — виключно урочисто. На бенкет-ралець було запрошено чимало полкової старшини: сотників, отаманів, скрибів-писарїв, війтів, ратушних старшин та чернігівчан. І поки господиня із посестрами ставила на столи наїдки та питва, Сірко, зустрівши Мину Джулая і Васюру Вареницю з Іваном Чорноморцем, заговорив про бої на Бужку в Меджибожі, а відтак перейшли до Збаража, який всі чотири брали приступом.

— Твої, полковнику, шнури й драбини помогли і через Гнізну перебратися нам уночі, і через обидва стави, як по кладках. А фортецю брати було півділа,— згадував Мина Джулай.— Отут би, в Слобожанщині, тобі прилаштуватися хоч натимчас, бо в добрих чільцях тут є велика потреба,— пробував він вербувати Сірка.

— Так-так,— підтримали в один голос Васюра та Іван,— потреба як ніде і нагальна як ніколи... Твій хист тут би згодився для рідного люду.

Гомоніли чимало і нарешті сіли, хоч і тіснувато було, за стіл. Та не встигли і пригубитися, як на учту прибув сам воєвода Ромодан з дружиною-красунею Оксаною. Його дід Матвій був козаком, який ще перед смертю царя Федора пішов на службу до московського тронного двору, його батько Григор, заслуживши за запопадливість і пильність боярство, став уже Ромодановським. І Григор Григорович був пильним і запопадливим, завдяки чому домігся в царя Олексія воєводства, щоправда, на землях, де частіше доводилося ховатися, ніж хизуватися й бахвалитися, щоб не чути презирливого «перекинчик».