Між орлами і півмісяцем

— Богові, брате, Богове, а бикові — бикове, без пана держави не буває, як і без холопа,— гарячився Дорош, вихопивши з рота довгу зігнуту люльку.

— Не мені, неосвіченому, з вами сперечатися, але чував я, що і тверчани, і псковичі та новгородці керувалися вічем поспольним і чільців запрошували лише на час війни, а по ній ті жили, як і іні сполечани, утримуючи себе самопрацею, хоч і звалися воєводами. Це і для нас покін!— уже не стримуючи гніву, вимовив гість.

— Бачу, що не переконав я тебе,— після роздуму, перемінившись, завершував розмову Наум Дорош.— Я не суддя тобі, а ти мені. Бог нас розсудить, але маси тлумної, впевнений, без примусу в державі утримати нині не можна, а ще при отаких сусідах, як у нас. То не згадуй лихом, і давай вип'ємо на прощання. Хай щасною буде твоя путь!..

В посічневий тихий, але морозний ранок, по двотижневому гостюванні і «ревізуванні», від'їхав Сірко з джурою Лавром від Наума Дороша до Ніжина в супроводі Михая Миклашевського, прохолодно, хоч і вдячно попрощавшись із господарем. І погода була заздрісною, і дорога насаненою, тож їхали якийсь час скачем, а коли коні зігрілися, перейшли на ступу.

Михай Миклашевський, як зрозумів Сірко, намагався згладити суперечки в Стародубі. Він радив Сіркові, все більше входячи в сердечну розмову, не сторонитися від подій, а їхати до Богуна в Брацлавщину чи в Пінські ліси і шукати там визвольних трапунків, або й у Січ — погукати охочекомонців та піти з ними гетьманові, а найпаче рідному людові в поміч.

Сірко зрозумів із мови пана Михая, що, не дивлячись на сварки з Наумом Дорошем, він у них і в шані, і в повазі...

— Нужда, мосьпане Михаю, кажуть закони змінює,— нагадав Сірко слова Сулими.

— А так, але в тутейшої спільноти при самоврядуванні за гетьмановими універсалами і настановами нужда не така вже й крайня, пане Іване.

— Гетьмановими чи писаревими та генеральними? — спитав Сірко.

— А ти, рицарю доблій, є в сумніві? — подивився Михай на супутця, примовкнувши.— Підписані вони, як знаєш, власного рукою, то упередження до них є лише шкодою, бо роздрібнюють їх цілість і моцність.

— Яка ж, пане Михаю, по-твоєму, розбіжність є між самоврядуванням в Гетьманщині і в Слобожанщині? — дошнипувався Сірко, шкодуючи, що не спитав про те Наума Дороша.

— Яка одміна? — на мить задумався Миклашевський.— По всій Гетьманщині самоврядування оформальоване, актово-укладене, з поборами на війну і військо гетьманове, з наданням рангів і станів, а в Слобожанщині воно самопливне, хоч і керується універсалами того ж гетьмана, спірне і уактоване царевими тимчасовими пільгами за відсутністю стрілецько-потужних сил, супротиву чільців і духовників, навчителів-дидаскалів і всього сполеченства покозаченого люду, зоднобіч, й із-за ногайських неперестанних находів і наскоків та непевності у послуховій вірності всілякої різношерсної поневоленої людності — з другобіч. Взяті гвалтами під колись княжий, а потім царський скіпетр і хрест, вони ще не перемололися і не зникли в черевах московських, а ждуть своєї години. А відтак і Слобожанщина наша — стіна від ординських нападів — приходить до себе. За царевими пільгами там нема поки що поборної плати на війну, на гетьманський регімент чи на стани, а лише на утримки ратушно-війтової та сотенної врядності,— неспішно пояснював Михай різницю.— Все, пане добродію, ще залежить, гадаю, і від вас, чільців нашого сполеченства,— як у Гетьманщині, так і в Слобожанщині,— та від результату ваших потуг з Польщею, Литвою, при поведенції Ханства, Високої Порти і свеїв, як чув від пана Дороша.

— Чимало ти, пане Михаю, начислив справовань для нашого сполеченства,— приязно сказав Сірко, зітхнувши.

— Таке життя наше, а перелік їх — тобі доказ,— зітхнув і Михай.

«Молодий, а тверезий, і спритний, та вишколений до біса,— думав Сірко, міряючи супутця непомітним поглядом.— Цей буде дотепнішим за нас, а в панстві і ляхів переплюне, бо, як в'юн, пролазний, обізнаний зі всіма і в усьому мас власну думку...»

Так у розмовах вершники доскакали і в Борзну, як приязні друзі і вболівальники за долю рідного люду. Борзненський полковник Петро Забіла прийняв Сірка як соратника по всіх дотеперішніх сукцесіях під Хмельницьким і як сина. Ширококостий, рослий, висушений, з пишними, посіяними сивиною козацькими довгоспущеними вусами та таким же оселедцем, він нагадував богатиря із казки не лише статурою, а й громовим голосом та розкішною ошатністю і жвавістю в рухах.

— Нікуди, доблію, ти не поїдеш, доки не погостиш у мене. Компанієць твій, пан Михай, хай відпочине у мене, ласкаво прошу, та й їде до Ніжина, а ти лишишся. Не часто за військовими справами ми маємо можність відпочити і погутарити для душі і серця. Чей же, не чужий ти мені, полковнику вдатний, в стількох баталіях мали змогу і не жити вже, то і пригощу тебе, і шляховими в подальшу путь обдарую, як годиться, не як той скнара Наум Дорош.

— Не потребую того, пане полковнику, маю своє і на гостини Дороша не нарікаю,— не хотів Сірко кидати тіні на стародубського господаря.

— Резерв козакові не перешкода, а такому, як твоя милість, то й поготів,— віджартувався господар.

Знову були ревізування сотень і залог, що мали за віцем гетьмана нібито розформовуватись, грали в дзвінку, згадували ситуації і стани в Україні й поза нею. Петро Забіла, як второпав Сірко, був також невдоволений Хмельницьким, хоч і не виказував того, бо «не час, зацний пане, розброди чинити нам». Кипіло життя і в Борзні, як і повсюди, хоч тут зіткнень із московитськими стрільцями не було, а вісімнадцять сотень Борзненського полку були готові і взимі кінно і пішо у всеозброї, з мушкетами і гаківницями, іти на баталії зі шляхтою. Лагодилися вози-дараби для батових і вужаків, стругалися сулиці, крутилися шнурівки на аркани, чинилися шкіри й сириця на упряж, кульбаки-сідла, луки і тобівки. Усе, як зауважив Сірко, готувалося на весну заздалегідь, як у всякого господаря-дбахи.