Під скляним ковпаком

Мені знову дали окрему кімнату.

Подібну на кімнату в клініці доктора Гордона: ліжко, комод, стінна шафа, стіл і стілець. Вікно запнуте сіткою від комах, але незаґратоване. Кімната була на першому поверсі, вікно — майже на рівні присипаної глицею землі. Воно виходило у двір із деревами, оточений червоним цегляним муром. Якби я вистрибнула з вікна, навіть колін не забила би. Внутрішня поверхня муру здавалася гладенькою, ніби скло.

Переїзд через річку відняв усі мої сили.

Я втратила ідеальну нагоду. Води річки протекли повз — ніби в мене забрали келих, перш ніж я встигла зробити бодай ковток. Утім, я припускала, що за відсутності матері й брата теж могла б і не спробувати вистрибнути.

Коли мене записували в головному корпусі клініки, до нас вийшла струнка молода жінка й назвалася:

— Я доктор Нолан. Це я лікуватиму Естер.

Так дивно було, що мене лікуватиме жінка. Не знала, що жінки бувають психіатрами. Вона була схожа на гібрид моєї матері та Мірни Лой. Убрана в білу блузу й пишну спідницю, підхоплену на талії широким шкіряним поясом, і в модних «котячих» окулярах.

Проте, коли медсестра відвела мене через двір у похмуру цегляну будівлю, яку тут називали «Каплан» і де я мала жити, доктор Нолан до мене не завітала. Натомість навідався цілий натовп незнайомих чоловіків.

Я лежала в ліжку під товстою білою ковдрою, а вони по черзі входили до мене й представлялись. Я не знала, чому їх мало бути аж стільки або навіщо вони називалися, тому вирішила, що мене перевіряють на уважність — чи помічу, що їх забагато, — і насторожилася.

Зрештою ввійшов симпатичний сивий лікар і повідомив, що завідує цією клінікою. А тоді заговорив про переселенців та індіанців, і кому коли належала земля, і які неподалік є річки, і хто побудував першу лікарню, і як вона згоріла, і хто побудував наступну, аж доки мені спало на думку, що, певно, він чекає, коли ж я перерву його й скажу, що знаю і про річки, і про переселенців, і про те, що все це нісенітниці.

Але потім я подумала, що, мабуть, щось із того таки правда, лишень не встигла про це сказати, бо він попрощався й пішов.

Я дочекалася, коли затихнуть лікарські голоси. Тоді відкинула білу ковдру, взула туфлі та вийшла в коридор. Ніхто мене не зупинив, тож я дійшла до кінця свого крила, повернула за ріг і пішла далі по наступному, довшому коридору, повз відчинену їдальню.

Покоївка в зеленій формі накривала столи до вечері. На столах були білі скатертини, і склянки, і паперові серветки. Я сховала спостереження про справжні склянки в закапелку свідомості, як вивірки ховають горішки. У міській лікарні ми пили з паперових стаканчиків, а до м’яса нам не давали столових ножів. М’ясо завжди було таке перетушковане, що легко розділялося виделкою.

Нарешті я дійшла до великої вітальні з пошарпаними меблями і протертим килимом. Коротко стрижена чорнява дівчина з круглим тістяно-блідим обличчям сиділа в кріслі й читала журнал. Вона нагадала мені старшу скаутку, яку колись призначили керувати моїм загоном. Я глянула на її ноги — і таки так, вона була взута в коричневі шкіряні мокасини з бахромою, які чомусь вважаються спортивними, з крихітними намистинами-жолудями на кінчиках шнурків.