Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Баграт був похмурий. Він знав, що дід неправий, але його засмучувало те, що в такі важкі дні запізнювалась допомога.
Другого дня голова колгоспу дав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.
«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», повідомили йому з столиці.
— «Вирішило!..» поки сонце зійде, роса очі виїсть, — бурмотів голова колгоспу.
А юні натуралісти блукали гірськими схилами навколо Чорних скель і думали, як їм знайти воду…
Якось перед будинком Арама Акопяна зупинилась легкова машина.
З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одягу і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.
Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кілька хвилин після його знайомства з Арамом Акопяном, як він уже приступив до виконання покладеного на нього завдання.
— Перш за все, — сказав він, — я попрошу повести нас до тих мешканців села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.
— Ну, що ж, ходімо, — згодився Арам Акопян і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, до діда Асатура.
Дорогою вони зустріли Камо.
— Збери свій загін і приведи діда, — сказав йому вчитель.
Коли Камо пішов, Арам Акопян звернувся до молодого геолога:
— Знаєте шо, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями вирвете ініціативу в моїх учнів. Заохочуйте їх до своєї роботи, вони багато чого навчаться у вас.
— Як? — здивувався геолог. — Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?
— Мої учні зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання. І вони так захопилися, що відняти в них ініціативу — означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо — я і голова колгоспу, — і результати чудові.
— Розумію вас, спробуємо і ми так діяти, — згодився геолог.
Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.
Побачивши через вікно незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже, крім них, в селі Лчаван поки що ніхто не знав про таємницю скарбу!).
— Наргіз, йди глянь, що це за люди, чого їм треба? — збентежено сказав він дружині.— Двоє, видно, з району.
Та Наргіз уже була на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.
Дізнавшись про мету приходу цих людей, дід Асатур підбадьорився
— Не правда, — сказав він. Покійний мій кум Мукел — нехай йому земля пухом! — казав, що чув від дідів, нібито
у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки, коли це було, де було— ніхто не знає… Залишилась нам від дідів наших тільки легенда. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…
— Легенда? — пожвавішав геолог. — Про воду? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.
— Знаю, як не знати, — самовдоволено погладив дід свою білу бороду. — Ще в дитинстві чув від свого діда. Ну, заходьте в хату, прошу, посидимо, закусимо, а тоді вже й розповідати почнемо.
— Ні, ні! Дідусю, розказуй тут…
— Наргіз, принеси хоч стільці сюди під навіс.
Сіли в тіні, хто на тахті, хто на стільцях.
Дід Асатур сів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.
Всі з цікавістю чекали оповідання старого мисливця.
Легенда про воду
— Кажуть, — почав дід Асатур, — що в давні-прадавні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили в достатку, насолоджуючись дарами свого благодатного краю, своєї чудової природи, а води в них було дуже багато, Люди не знали, що таке злидні. Не було нікого, хто б у них віднімав наслідки їхньої чесної праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим безплідним схилам, де каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.
Але ось одного літа в саму спеку люди побачили, що води поменшало. її невистачало полям. І той, у кого були більші сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим від тих, кому невистачало води. Врожай у них був менший, і вони збідніли. З того часу багачі стали господарями води і позбавляли народ цього дару природи.