Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Побрів далі, вийшов на стежку, що в'юнилася поміж березами, бігла понад очеретяним берегом Лебідки. Ні душі. Завів мотоцикл і виїхав на шлях. Та через кілька хвилин зловив заднім колесом цвяха, мабуть, єдиного, кимось кинутого на дорогу, і він виявився моїм. Аж зачортихався спересердя. А до міста добрих шість кілометрів. Довелося вести мотоцикл.
Сорочка змокріла на спині. Коли дістанусь додому? Дорога трохи бралася на підйом, і саме в тому місці найближче підступали берези. Я завжди тут газував, щоб одним махом вискочити на верхівку невеликого пагорба. Тепер пхав свого «горбоконика». Оглянувся доокруж — довгокосі, мирні берези, і ні душі. Низько над гаєм пролетів журавель, мабуть, із поля до річки. Ще кроків п'ятдесят — і верхівка. Звідтіля вже «Ява» покотиться сама.
Сів на мотоцикл і, відпихаючись ногою, розігнав його. Спущене заднє колесо стукало на кожному камінчику. Наближався поворот до блокпоста, Над верхівками дерев виднівся дах будинку, де мешкали Дубовенко та Шепета. Поминув стежку і за інерцією проїхав ще метрів тридцять. Попереду лежала рівна дорога до міста, п'ять кілометрів штовхання. І, як на зло, жодної машини. Я трохи перепочив.
Сонце опускалося все нижче, ген за містом, за хлібозаводом, і звіддаля димар скидався на єдину стрілку годинника на малиновому циферблаті.
Безлюддя і невтішні думки.
Посутенілими вулицями нарешті дістався свого провулка. Тихо відчинив хвіртку. На освітленій веранді, за фіранками, мати, судячи по рухах тапо тіні, мила посуд. Я обминув хату й завів мотоцикл до сарая. Сів за стіл перепочити. Нив щиколоток. Утома й отупіння заволоділи мною, наче перегрівся на сонці. Скинув сорочку і майку, став під умивальником і почав митись. На хлюпіт води з веранди вийшла мати.
— А де мотоцикл? — запитала стривожено.
— У сараї.
— Коли ж ти приїхав? — зазвучала недовіра в її голосі.
— Тільки що.
— Я не чула, — спустилась із приступок до мене.
— Бо я зловив цвяха, — сказав. Мати взяла в руки сорочку й майку.
— Ти що, під дощ потрапив?
— Який дощ?
— А чого ж вони мокрі?
Я густо намилився і, фуркаючи, підставив голову під струмінь води. Не дочекавшись відповіді, мати вернулася до хати, а потім винесла рушника. Витирався, ідучи до кімнати. Мати щось говорила про Горака і Василя, Балюка та Великошича, про Олин дзвінок, а я не добирав смислу, знесилений і отупілий. Мене наче обплутували дротами, туго сповиваючи.
Розділ двадцять перший
Вранці я передусім подзвонив Сергію Антоновичу. Трубки ніхто не підняв. У чергового по відділу дізнався, що Великошич кудись поїхав. Попросив сповістити по приїзді слідчого про мій дзвінок. На кухні записка матері: «Я в школі. Готуємось до обласної наради вчителів. Обов'язково поснідай. Ти сьогодні дуже хропів». Взагалі я не хроплю, хіба що вельми стомлюся.
Поснідав і сів за стіл, дістав аркуш паперу." До доказів дописав ще одне слово «образок», викрес— лив слов «буда», п'ятим пунктом записав: «Хто вбив Мошняка?» Підготовлена пастка, якої випадково уникнув, змусила по-іншому глянути на справу. Відчував, що зіткнувся з нахабним злочинцем, який, як не дивно, мене боявся. Бо коли лежав у кюветі, у нього була нагода здійснити свій намір. Але він не наважився.
Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я виписав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.
Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища — поза підозрою. Решта — під сумнівом. Та все ж якимось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити наступний крок зловмисника. Снідаючи, міркував над тим.
Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок телефону, і взявся до роботи.
Мені подобалося пиляти дерево, особливо сосну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чому: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.