Без дозволу на розслідування

Я мовчки подав їй образок. Тітка збентежено, мовби не вірячи власним очам, прийняла його на долоню і втупилась у мальованого, безокого Ісуса Христа.

— Боже, його!.. Петра!.. — припала ізшерхлими губами до дощечки. — Кровинко моя… Таки прислав звістку. Прислав… Де ж твоя могилка, сину мій? Де? Хто приходить до тебе?

Я вийшов з ванькирчика й сів на призьбі, щоб не чути жалісливого голосіння, од якого терпли ноги й шкіра на тім'ї. Не сподівався, що тітказатужить, заквилить, наче над небіжчиком. Справді, через вісімнадцять років син явився до неї в образі пам'ятливої речі, яку носив при собі, і вона стала часткою його душі й тіла. Матері байдуже, в кого перебував образок. Насамперед, він її сина.

Тітка Ніна перестала плакати, і я вернувся до неї.

— Ви не пішли? — зболено запитала, накриваючи долонею іконку.

— Скажіть, на Петра ніхто з односельчан не тримав злості?

— На мого Петра? — і журно похитала головою, витерла кінцями хустки очі. — Він був веселий і непосидющий. Усі хлопці з ним товаришували. Яка злість на дитину? Нікому не зробив ніякої шкоди, хіба що вкрадався малим у садки.

— А на роботі?

— Що на роботі? Працював причіплювачем на тракторі, від зорі до зорі в полі, в метесе. Тоді не те що тепер: он скільки в артілі машинерії. Вже й корівок електрикою доять, — заздрісно зазначила.

— А покійний дядько Дем'ян не мав ворогів?

— Де ті вороги? Куркулі давно перевелись, сліду не зосталося, — тітка прийняла долоню з образка й подивилась на нього. — Хто ж його досі тримав у себе? Ким Петро його передав?

— Ніким.

— Ніким? — наблизила ікону до обличчя, ніби вперше побачила. — Але ж вона його, його, я її впізнаю серед тисячі. Як же ніким?

— Ще нічого не встановлено, — я обходився загальними фразами. — Прийде час — розповім. Ви нікому не кажіть ні про образок, ні про нашу розмову.

Я взяв у неї іконку.

— Забираєте? — запитала упалпм голосом.

— Треба. Колись поверну.

— Хочете, візьміть ось навзамін, — витягла свого на чорному шнурку, точну копію, тільки з очима.

— Ні, нам цей необхідний.

— А я вже так втішилась. Усе ж Петра. Видлубав очі… А тепер стільки ж хліба.

Тітка Ніна провела мене до перелазу. Знизу, від мотоцикла, вона здавалася зовсім маленькою та старою, із поораним зморшками обличчям, з космами сивого волосся, що вибилося з-під хустки. Я думав, що однаково колись завітає радість до її хатини і залунає у ній дзвінкий молодий голос онуки Ніни, як би не повернулася справа. Бо Ніна Дубовенко — таки її онука. Прямі докази в мене були. Доведеться лише переконати залізничницю признатися і дочці, і тітці Ніні.

Я проїхав греблею на великій швидкості, щоб відразу здолати узвіз, і діти від ставка не встигли вибігти на дорогу. На площі біля контори стояли колгоспники, переважно чоловіки, смалили цигарки і розмовляли. До мене хтось із них махнув рукою, і я зупинився. З гурту відокремився чорнявий чоловік у білій сорочці. В ньому я пізнав Горжія. Привітались.

— Сьогодні ви без провідника, — зауважив.

— Уже-сам втраплю.

— А в нас засідання правління. Вискочили на перекур. Попередньо підбиваємо підсумки жнив.