Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Фэнтези » Темнолесникове прокляття
Темнолесникове прокляття - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Темнолесникове прокляття

Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:

Найвищий Академік летючого міста Санктафракса Лініус Паллітакс заприсягся для загального добра об’єднати небознавців і давнішніх вигнанців-землезнавців. Для цього йому негайно потрібен помічник для владнання надзвичайно важливого і таємного доручення. Проте Найвищий Академік навіть не здогадується, що його справа може вартувати життя не лише йому, а й його дочці Маріс і Квінту — синові його найкращого приятеля.
1 ... 59 60 61 62 63 64 65 66 67 ... 104
Перейти на страницу:

Квінт умить перенісся до класу в Водограйнім домі, який знову гув, завчаючи напам’ять різновиди хмар: «Пір’ясті низькі, пір’ясті пласкі, купчасті широкі, купчасті високі…» Механічно. Бездумно.

— Скільки марновірних нісенітниць городять про блискунів! — провадив Чіпус. — Мовляв, то душі, духи чи щось таке. А насправді вони — насіння відкритого неба, навіяне у Світокрай з-поза його меж. Так було справіку, з початку часів, коли землю засівалося життям. Блискуни — то цеглинки самого буття, їх заносять до Верхоріччя ураганні вітри, там їх приймає земля, а Крайріка мчить у Темноліс, щоб вони там процвіли всіма формами та видами життя.

Чіпус замовк, і Квінт побачив, як на його обличчя набігла задума.

— Принаймні, — стрепенувся він, — так було, аж поки над Світокраєм злинула летюча санктафракська скеля. Відтоді кільком небесним насінинам нічого не лишалося, як залетіти в саму скелю і пустити коріння в кам’яних щільниках. Тут, далеко од Верхоріччя, вони й обернулися на блискунів — примарних істот, приречених нишпорити тунелями.

Квінт роззирнувся. Дякувати Небові, кругом — ані блискуна!

— Певна річ, більшість із них абсолютно нешкідливі, — вів далі Чіпус. — Часами якийсь блискун, якщо його роз’ятрити, лишає по собі невеличкий опік, але я ще зроду не бачив таких здоровенних блискунів-душогубів, як оцей. — Він помовчав. — Та великий блискун чи малий, ти все одно його не вб’єш із простої причини: вони — не живі істоти, принаймні в нашому розумінні. Це — фантоми істот, яких ніколи не було на світі. Ті з них, що блукають поза межами кам’яних щільників, швидко розчиняються в небутті. — З цими словами Чіпус добув із кишені киреї шкіряного капшука і розв’язав його. — Тут, усередині, є дещо таке, що їх відлякує.

Маріс і Квінт зазирнули в капшука.

— Пісок? — здивувався Квінт. — Яка ж із нього користь?

— То не пісок, — сказав Чіпус. Він запустив руку в капшука і дістав з нього пучку зернистого білого порошку. — Учені-землезнавці називають його хіною, — пояснив старий.

Квінт приглянувся ближче до крихітних блискучих кристаликів у шорсткій долоні Великого Бібліотекаря.

— Я назбирав їх на березі озера у Верхоріччі, — зазначив Чіпус.

— Верхоріччя! — вражено вигукнув Квінт. — Навіть мій батько на «Приборкувачі ураганів» ніколи не важився залітати в такі нетрища Темнолісу. Я навіть не був певен, чи воно існує взагалі.

— А Вчені Бібліотекарі не раз відвідували Верхоріччя, — похвалився Чіпус. Він усміхнувся. — Я часто мріяв і самому туди помандрувати, але, як і багато чого в землезнавстві, шлях до Верхоріччя забуто. На жаль. — Він спустив очі на свою долоню. — Для нас хіна те саме, що для небознавців — бурефракс. Це — кристалізований екстракт Крайріки. А для блискунів, — додав він, — кристалик хіни не менш ядучий, ніж для нас — найміцніша кислота. Якщо котрийсь наблизиться на небезпечну відстань… — Він підніс руку до рота і здув із долоні одну зернинку. — Ху! І його немає.

— Мати б його нам трохи раніше, — зітхнув Квінт.

— Гай-гай, боюся, всі мої запаси хіни пішли на те, щоб нагнати отого почварного криваво-червоного блискуна, що ми зустріли, — стрепенувся Чіпус, засовуючи шкіряного капшука назад у кишеню. — Ота пучка, якою я його знешкодив, мала послабити його, — може, на кілька годин, — та він однаково повернеться. — Тож не барімося. Далебі, нам не варто тут лишатися.

Маріс потисла йому руку. Вона ще не оклигала остаточно — як душею, так і тілом — після жахливого випробування.

— Ви мене врятували — і мій батько щедро вас винагородить, — прожебоніла вона.

Чіпус осміхнувся і запропонував їй руку, щоб вона могла на неї спертися.

— Твій батько? — запитав він. — Б’юсь об заклад, він у тебе небознавець. Ти дуже ласкава, але жоден небознавець не стане важити своєю посадою, аби допомогти такому старому та порохнявому бібліотекарю-землезнавцеві, як я.

— Тільки не мій батько, — владно заперечила Маріс. — Бо він — сам Найвищий санктафракський Академік.

Чіпус став як укопаний. Він повернувся до Маріс — очі широко розплющені, рот роззявлений.

— Ти — донька Лініуса Паллітакса? — ледве вичавив він із себе.

Тепер настала черга Маріс дивуватися.

— Ви знаєте мого батька?

— Авжеж, знаю, — кивнув головою Чіпус. — Певніше, знав.

— Але як таке могло статися? — запитала Маріс із палаючими очима. Вона схопила старого книжника за рукав. — Ну ж бо, кажіть!

— Земле всеплодюща! — вигукнув Чіпус. — Як же ти на нього схожа! Тепер я це бачу… — Він похитав головою. — Ще замолоду Лініус навідувався до Великої бібліотеки, — пояснив він. — Юнак тікав із Водограйного дому, розчарований нудним педантизмом недолугих учителів; він прагнув ближче доступитися до щирої стародавньої мудрості, захованої у висячих берестяних сувоях. Спершу я втаємничив його в основи землезнавства. Пізніше, осягнувши всі премудрощі бібліотечного дерева, він почав незалежно від мене керуватися своїми власними зацікавленнями.

1 ... 59 60 61 62 63 64 65 66 67 ... 104
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)