Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Квінт умить перенісся до класу в Водограйнім домі, який знову гув, завчаючи напам’ять різновиди хмар: «Пір’ясті низькі, пір’ясті пласкі, купчасті широкі, купчасті високі…» Механічно. Бездумно.
— Скільки марновірних нісенітниць городять про блискунів! — провадив Чіпус. — Мовляв, то душі, духи чи щось таке. А насправді вони — насіння відкритого неба, навіяне у Світокрай з-поза його меж. Так було справіку, з початку часів, коли землю засівалося життям. Блискуни — то цеглинки самого буття, їх заносять до Верхоріччя ураганні вітри, там їх приймає земля, а Крайріка мчить у Темноліс, щоб вони там процвіли всіма формами та видами життя.
Чіпус замовк, і Квінт побачив, як на його обличчя набігла задума.
— Принаймні, — стрепенувся він, — так було, аж поки над Світокраєм злинула летюча санктафракська скеля. Відтоді кільком небесним насінинам нічого не лишалося, як залетіти в саму скелю і пустити коріння в кам’яних щільниках. Тут, далеко од Верхоріччя, вони й обернулися на блискунів — примарних істот, приречених нишпорити тунелями.
Квінт роззирнувся. Дякувати Небові, кругом — ані блискуна!
— Певна річ, більшість із них абсолютно нешкідливі, — вів далі Чіпус. — Часами якийсь блискун, якщо його роз’ятрити, лишає по собі невеличкий опік, але я ще зроду не бачив таких здоровенних блискунів-душогубів, як оцей. — Він помовчав. — Та великий блискун чи малий, ти все одно його не вб’єш із простої причини: вони — не живі істоти, принаймні в нашому розумінні. Це — фантоми істот, яких ніколи не було на світі. Ті з них, що блукають поза межами кам’яних щільників, швидко розчиняються в небутті. — З цими словами Чіпус добув із кишені киреї шкіряного капшука і розв’язав його. — Тут, усередині, є дещо таке, що їх відлякує.
Маріс і Квінт зазирнули в капшука.
— Пісок? — здивувався Квінт. — Яка ж із нього користь?
— То не пісок, — сказав Чіпус. Він запустив руку в капшука і дістав з нього пучку зернистого білого порошку. — Учені-землезнавці називають його хіною, — пояснив старий.
Квінт приглянувся ближче до крихітних блискучих кристаликів у шорсткій долоні Великого Бібліотекаря.
— Я назбирав їх на березі озера у Верхоріччі, — зазначив Чіпус.
— Верхоріччя! — вражено вигукнув Квінт. — Навіть мій батько на «Приборкувачі ураганів» ніколи не важився залітати в такі нетрища Темнолісу. Я навіть не був певен, чи воно існує взагалі.
— А Вчені Бібліотекарі не раз відвідували Верхоріччя, — похвалився Чіпус. Він усміхнувся. — Я часто мріяв і самому туди помандрувати, але, як і багато чого в землезнавстві, шлях до Верхоріччя забуто. На жаль. — Він спустив очі на свою долоню. — Для нас хіна те саме, що для небознавців — бурефракс. Це — кристалізований екстракт Крайріки. А для блискунів, — додав він, — кристалик хіни не менш ядучий, ніж для нас — найміцніша кислота. Якщо котрийсь наблизиться на небезпечну відстань… — Він підніс руку до рота і здув із долоні одну зернинку. — Ху! І його немає.
— Мати б його нам трохи раніше, — зітхнув Квінт.
— Гай-гай, боюся, всі мої запаси хіни пішли на те, щоб нагнати отого почварного криваво-червоного блискуна, що ми зустріли, — стрепенувся Чіпус, засовуючи шкіряного капшука назад у кишеню. — Ота пучка, якою я його знешкодив, мала послабити його, — може, на кілька годин, — та він однаково повернеться. — Тож не барімося. Далебі, нам не варто тут лишатися.
Маріс потисла йому руку. Вона ще не оклигала остаточно — як душею, так і тілом — після жахливого випробування.
— Ви мене врятували — і мій батько щедро вас винагородить, — прожебоніла вона.
Чіпус осміхнувся і запропонував їй руку, щоб вона могла на неї спертися.
— Твій батько? — запитав він. — Б’юсь об заклад, він у тебе небознавець. Ти дуже ласкава, але жоден небознавець не стане важити своєю посадою, аби допомогти такому старому та порохнявому бібліотекарю-землезнавцеві, як я.
— Тільки не мій батько, — владно заперечила Маріс. — Бо він — сам Найвищий санктафракський Академік.
Чіпус став як укопаний. Він повернувся до Маріс — очі широко розплющені, рот роззявлений.
— Ти — донька Лініуса Паллітакса? — ледве вичавив він із себе.
Тепер настала черга Маріс дивуватися.
— Ви знаєте мого батька?
— Авжеж, знаю, — кивнув головою Чіпус. — Певніше, знав.
— Але як таке могло статися? — запитала Маріс із палаючими очима. Вона схопила старого книжника за рукав. — Ну ж бо, кажіть!
— Земле всеплодюща! — вигукнув Чіпус. — Як же ти на нього схожа! Тепер я це бачу… — Він похитав головою. — Ще замолоду Лініус навідувався до Великої бібліотеки, — пояснив він. — Юнак тікав із Водограйного дому, розчарований нудним педантизмом недолугих учителів; він прагнув ближче доступитися до щирої стародавньої мудрості, захованої у висячих берестяних сувоях. Спершу я втаємничив його в основи землезнавства. Пізніше, осягнувши всі премудрощі бібліотечного дерева, він почав незалежно від мене керуватися своїми власними зацікавленнями.