У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Завжди готовий! — неймовірно зрадів Янчук, що зможе пригостити славетного, хоч почувався розбитим і шокованим.
Мовчки спустилися на фунікулері, пройшли до їдальні — веранди на плаву і всілися в кутку за один із кількох порожніх столиків.
— Бери меню та замовляй трапезу за своїм смаком і уподобанням, хоча, мабуть, у цей час вже нема з чого й вибирати...
Їли подане апетитно, але стримано. Петрові кинулося в очі, що славетний лишав посуд чистим. Чекаючи наступної страви, він спитав у Рильського: «Чи можна мені щось із відредагованого Вами подати до друку?»
— По-перше, не відредагованого, а лише виправленого, — усміхнувся поет, — по-друге, ти не говоритимеш нікому про оцю нашу зустріч і бесіду, доки я живий, по-третє, проаналізуєш слова, над якими стоять мої знаки питання, і знайдеш більш відповідні, негайно перепишеш все в новий зшиток, а цей спалиш... Сподіваєшся на якийсь зарібок із гонорару? — запитав несподівано.
— І на нього, Максиме Тадейовичу!.. Я виконаю Ваші вимоги, учителю!
— Мені приємно це чути, але може б нам узяти ще порцію салату?.. Дівчино! — гукнув до офіціантки, що саме нагодилася невдалік. — Нам порцію салату, будь ласка!
— Мені, Максиме Тадейовичу, не треба! — розгубився Янчук, почувши лише про одну порцію.
— Чому ж тобі не треба? Гадаю, одну порцію вдвох ми осилимо.
«Отакий добряк, а скупенький! Дивина! П'ятнадцять всього копійок та порція коштує!» — пролетіла блискавкою здогадка.
— Продукти, юний одіссею, треба всіляко ощаджувати, як святиню, не лишаючи їх неспожитими на столі, бо, гай-гай, якою неоплатною ціною вони дістаються, — ніби відгадав Петрову осудливу думку славетний. — Пишеш-бо і про колоски, і про страшний голод, і про себе — босого жебрака, знаєш те не згірш за мене, — ніби докорив. — Дівчино, а, дівчино! — знову покликав офіціантку, що теревенила із хлопцями за сусіднім столом. — Розрахуйте нас, хороша! Ви звідки родом будете?
— З Бучі, — запаленіла, — а хіба що?
— Ви українці, чому ж розмовляєте не материнською мовою, а жаргоном та суржиком? — задзвеніла сталь у його голосі і затремтіли пальці на руках.
Янчук поліз до кишені за грошима, але Рильський спинив його: «Ні-ні! За полудник розраховуюсь я! Адже я трохи заможніший за тебе і, даруй, хочеться побути меценатом у твоїх очах, — вийняв портмоне і подав дівчині належне. — Що не кажи, а свята гора, де ми поспілкувалися, у твоїй пам'яті лишиться, а з нею хай і моє меценатство!» — звівся й направився до виходу.
— Повторюся: пиши, коли не можеш не писати, але до друку нести не спіши, бо вірш, як і добре вино, має вистоятися... Поезія — хліб глевкий: і коли насущний, і коли попутний, — продовжував дорогою до фунікулера. — Отож, бувай здоровий і хай таланить тобі у навчанні, бо лише з ним приходить майстерність, — потис Петрові руку і зайшов у вагон.
Почуваючи себе окриленим і геть спустошеним критикою обох славетних, Янчук довго спостерігав, як вибирається на гору вагон. Та врешті згадав про Зіну Погляд і політехнічний інститут, тож, розпитавши, сів у дзвінкий трамвай, везучи у портфелі свій скарб — зшитка із виправленнями самого Рильського!
Зіна зустріла свого вихователя із радістю, бо здала вже два екзамени, а ті, що залишилися, вважала легшими. Тож до самого вечора готувалися до них разом, потім повечеряли, і Зіна пішла в гуртожиток, а Янчук — на вокзал, бо в готелі вільних місць не виявилося, а Ріту Генріхівну Шмідт він вирішив не навідувати і навіть не казати їй, що був у Києві. Спав уривками, сидячи на лаві, у гаморі, суєті й метушні, адже потяги приходили й відходили усю ніч, повнячи вокзал людом, що мав пересадки в дорозі.
Додому поверталися пізно увечері наступного дня у плацкартному вагоні, і вихователь, і вихованка зморені, але вдоволені, адже Зіна Погляд склала іспити і була зарахована. В дорозі, наговорившись, спали, поклавши голови тім'я до тім'я на столик, бо Петрові поталанило взяти квитки під вікном, і свої місця вони зайняли, як до відходу потяга було ще досить часу.
Янчук переписав удома той зшиток, лишивши собі тільки деякі ліричні вірші із виправленнями Рильського, але пізніше вони пропали у злигоднях і митарствах разом із вирізками.
Пам'ять про славетних жила з ним відтоді незгасно! Таємничо заворожувала його Володимирова гора, ховаючи від гуркоту й гуготіння міста, коли він навідувався до заповітної скамниці, вже й заміненої на іншу, німо мовчав князь Володимир, ніби осуджуючи люд за буття серед злочинів і за неспротив їм, кричали чайки над Дніпром біля приплаву: «Прокидайтеся, люди! Борітеся! Поборете!»...
І завжди відтоді перед очима Янчука — і на цій горі, і далеко від неї — поставали два славетних співці рідного краю й народу: Максим Рильський і Андрій Малишко — поети з Божим даром і Божою ж іскрою...
Прологи і пороги
Секція 7
Вдома Янчука чекав Лесин лист, в якому вона повідомляла, що мешкатиме таки в гуртожитку, бо поставила батькам ультиматум, що взагалі кине навчання, якщо вони наполягатимуть, щоб вона ходила в технікум і назад додому по шість кілометрів щодня.
Кінчався термін відпустки на період екзаменів згідно відмітки про їх закінчення в Янчуковій довідці, тож, випочивши після поїздки у Київ, Петро пішов у колонію з наміром узяти слідом профспілкову відпустку майже за два роки, щоб після неї, розрахувавшись у колонії, влаштуватися на роботу в Соснівське курортоуправління, як він і обіцяв його начальникові Христов Аноловичу Атанасову, вручаючи розподілення Наркомату здоров'я в позаминулому місяці. Його заява на відпустку з 25-го серпня була підписана того ж дня, тож у колонії йому лишалося провести три дні.
Фактично, це були дні прощання з колонією: з її адміністрацією, педагогічним та технічним персоналом і, звичайно, з вихованцями, з якими встиг зріднитися, як із братами й сестрами. Прощався і у класах, і у клубі, і у дворі та на веранді, не дотримуючись годин.
Ще в перший день уранці Петро домовився у міськвно, що колонія буде надсилати старшим вихованцям допомогу у розмірі п'ятдесяти карбованців щомісяця протягом усього періоду їх навчання у вузах і технікумах, за винятком канікул, коли вони приїжджатимуть у колонію, як додому, крім того, вони будуть забезпечені одягом по його зношенні. Уже другого дня старші вмовили Янчука піти групою на Дніпро, щоб там обговорити їхнє подальше життя. На пляжі Петро порадив вихованцям листуватися між собою, як родина, утримуватися від неґречностей, розвиватися духовно і не забувати, що навчання — то основа основ на їх майбутнє.
Наступного дня сталася неприємність: завпед попросив Янчука провести замість себе чергову політбесіду, а Петро вперше йому відмовив, бо не знав, як поставитися до шокуючої новини, прочитаної у «Правді», про приїзд до Москви фон Рібентропа і підписання ним із Молотовим домови про ненапад. Подія ця не лише йому здалася просто неймовірною, адже протягом останніх кількох років газети називали німецький соціалізм, тобто нацизм, не інакше, як фашистським, і в Янчука не повертався язик сказати тепер бодай щось людяне про нього!
Подавши заяву на звільнення з роботи та домігшись її підписання тимчасово виконуючим обов'язки директора, Петро зайшов того ж дня під вечір до тети Паші й Бориса, щоб повідомити їх про свої новини, і несподівано застав там «дяху» Потапа, який проводив відпустку у сестри, ремонтуючи двері, вікна й паркани і фарбуючи залізний дах.