У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Титли пришвидшено вулицями, переходили навпростець майдани, їхали трамваєм у дзенькоті й стукоті, штовханині й сум'ятті — то мовчки, то в уривчастих перемовинах, то під оповіді «молодого автора»...
— Он, бачиш, скамниця, — показав Рильський поглядом. — Дочекайся мене, можу й загаятись у цьому ось вертепі, — вказав на високий будинок. — Буду намагатися якомога швидше впоратися, як поталанить! — трохи втішив Янчука вже з віддалі.
Петро чекав, на свою радість, недовго, ходячи біля лавочки — слово «скамниця» він почув уперше! — і збираючи в жменю різнобарвні грушеві листочки, дочасно підпалені золотою осінню.
— Тепер нам треба в оцій повені краси відшукати відповідне до твоєї поезії затишне місце, — явно насміхався Максим Рильський, уздрівши зібране Янчуком листя на лавиці. — Я тут знаю одне — й історичне, і мені пам'ятне, і відносно відлюдне, і божественно красиве...
Прийшли на Володимирову Гору, під крислатий каштан-велетень обік пам'ятника князеві-хрестителеві, відроджуючи в Петра віру й надію на краще. Посуворішавши, Максим Тадейович присів на лавку, взяв на коліна його зшиток і вирізки, якийсь час помовчав, а потім перейшов до священнодійства — взявся вправно розтлумачувати Янчукові незугарно-недолугість, як він сказав, його віршів та невідповідності й недосконалості в них.
перечитав він уголос написане. — А чому «розказати», коли сюди проситься «розповісти», а «розказати» є калькою з російської? Ми ж не говоримо «розказ», а «оповідання»! Не змушує тебе й римування, його тут, нажаль, немає. А будь воно, приміром, то «розповісти» ти римував би зі словом, наприклад, «місто», яке аж проситься сюди до «села»... Відсутня рима і в цій ось строфі: «мої... селі», — водив рукою далі по рядках. — Власне кажучи, варіантів тут безліч, як у тебе часу, і на всі нам не вистачило б і тижня...
І так, строфа за строфою, вірш за віршем, від початку і до кінця все терпляче розтлумачувалося або сердито перекреслювалося жирним хрестом, викликаючи похоронний біль страти й зашаріння Петра.
— А «Циганка» написана майже визріло. Бачив її таку?
— На ранковому базарі перед собором...
— Сподобалася, певне? — глузливо глянув Рильський на Янчука.
— Ага-а-а, — спалахнув той на лиці.
— Коли хтось подобається, сорому в тому немає, юначе. Мені, грішному, також часто подобаються вродливо-гарні циганки... А цей твій романс справжній і майже пристойний. Є, правда, й недоліки, — перечитував ще раз «Циганку» на неймовірну радість автора, — але в кого з нас їх не буває?.. А Лєрмонтова любиш?
— Угу-у-у... Не його особу, — спохопився, — а його поезію.
— Так-так, юначе. У твоєму віці він був уже відомим, то роби висновок для себе, — дочитував Рильський наступного вірша. — Цей також під його впливом написаний?
— Може й під його...
— Наслідування допомагає, але й знецінює! Вірш майже пристойний, але це явне наслідування. А чим пристойний? Нестандартним діалогом закохано-трепетної хвилі з байдужим німим проліском... Пушкіна любиш?
— Не так щоб... Дворянин, Мазепу осудив... але вільнодумець, які Байрон, талановитий безумовно...
— А тут у тебе явний Шевченко.
— Всі мої вчителі й порадники надавали перевагу нашому кріпакові й солдатові, то і я... А ще Франкові й Лесі Українці, плужанам і гартівцям, Сосюрі за «Мазепу» й «Махна», Зерову і Плужникові, Осьмачці й Телізі... Звичайно, Єсеніну, Ахматовій і Буніну, Словацькому й Міцкевичу, Тувімові та Іллаковичівні...
— Тобі поталанило й Буніна читати? «Мазепу» й «Махна»? Чути про Телігу?
— Були люди...
— Давно?
— І давніше, й недавно... Кажуть, нема їх серед живих...
— Так-так, — якось особливо проникливо оглянув Максим Тадейович Янчука — світлим, але сумним поглядом. — Всі ми тепер смертні, як ніколи.
— Що ж робити, Максиме Тадейовичу?
— Жити й учитися наперекір усьому! — по паузі відповів Рильський.
— У нас в інституті із двохсот сорока шести викладачів, асистентів і лаборантів лишилося троє за якихось півмісяця!.. Студенти студентам лекції читають!..
— Це ж давніше було?
— Та може рік із гаком...
— Знався з Тодосем Осьмачком?
— Трохи і з ним, і з Чигирином, Недолею та Гомоном, за Лебеденка чув...
Запала неприємно-гнітюча мовчанка. Уста Рильського напружились, погляд уперся чи у каштан, чи у хрест за ним, лице від брів до підборіддя ніби видовжилося, а лоб зморщився...
— Ну, а це вже, як на мене, не вірш зовсім! — вернувся Максим Тадейович до зшитка, щось перекресливши. — Біда, друже, що маєш хотіння і деякі сумбурні знання, та не маєш достатнього хисту, не знаєш теорії, не володієш технікою!.. І оце ти хотів писати в Спілку?! — пожвавившись, раптом спитав із клином.
Янчук не горів, а палав від сорому, втративши мову, бо йшлося про лист-накидок, призначений Малишкові.
— Ага-а-а, он воно що! Ти нині уже був у кабінеті молодого автора? І там зустрічався із Андрієм Малишком? — здогадався врешті Рильський, глянувши запитливо на Петра.
— Угу-у-у... Був, — не знаходив собі місця Янчук.
— Бачу, він тобі не сподобався? Шкода і великий гріх, юначе!
Це, очевидно, експромт. Досить свіжий, ще теплий, але, мабуть, він мав вилитись у якийсь злобний опус? Чи не так?
— Не знаю, Максиме Тадейовичу... Може, й так...
Знову запанувала мовчанка, така гнітюча, що в Янчука душа посунулася в п'яти, подумав, що він зіпсував усе, що, радіючи, був придбав у Рильського.
— Тоді, з твого дозволу, на цьому й спинимося, — переборов у собі гнів славетний. — Малишко Андрій Самійлович — Божою милістю, великий і талановитий поет із Божою іскрою. А таких, як ти, і бездарніших у нього, бідного, щодня десятки, то чи є йому коли отак, як оце я, сидіти з ними по три години на кожного?.. Звичайно, нема коли... Це ж жертовність!
— Даруйте, Максиме Тадейовичу, але хіба без жертовності впливових та вправних може зродитися й вирости їх справжня зміна?.. Майстер завжди вчив учня собі на заміну: швець — шевця, кравець кравця, і не мені вам наводити приклади!
— Це аргументи! Я загнаний у кут, юначе! Але майстер вибирав собі підмайстра і вже тоді займався його вдосконаленням. А Андрієві Малишкові ти того не дозволяєш, як і мені, до речі, вважаючи, що ми зобов'язані возитися з кожним, хто б і яким би він не був!
Під час наступної мовчанки Янчук уже бачив спалені позаду мости — Рильський, повернувшись до зошита, перекреслював фактично відредаговані його вірші.
— Даруйте, Максиме Тадейовичу, але мені не зрозуміло, чому Ви перекреслили «Голод», «Колоски», «Самі у себе злодії», «Босі», «Вчитель»? — перервав Петро паузу запитанням.
— Тому що, — зірвався Рильський, — не суди, то не судимим будеш! Закреслив, бо будь-кому їх показувати тобі шкідливо, хоч у них і є спроба сказати правду, що зовсім не значить, що саме ти маєш її сказати! Хоча, звичайно, якщо не знаєш своїх сил та вмінь, то можеш і ти спробувати... Та, слава Богу, немає в тебе тих сил, і не впадай у ейфорію, не обманюй себе, а рости й учись, — світилися загадками очі Рильського. — Жити й рости слід не тільки завдяки правді, а й, може, всупереч та наперекір їй. Кажеш же, що із десяти вас лишилося двоє в родині, тож не спіши, поки хоч на ноги станеш. Тверезомисліє може й шкідливим бути, — спантеличив Янчука поміркованою мудрістю Рильський. — Чуєш, — помовчавши, продовжив, — як шепочуть листям вітерці-леготи по вершках каштанів?.. Бачив, уже почала підпалюватись полум'ям грушка?.. А він, — Рильський мав на увазі Малишка, — і не бачить цього, і не чує, перечитуючи вашу нудну, з дозволу сказати, поезію... Людей осуджувати можна лише дуже зрідка, по довгому й копіткому розсуді й аналізі, при тому добре їх знаючи. А твій натяк на осуд в оцьому накидку в моїх очах судить тебе, хоч ти того, мабуть, і не заслуговуєш, виживши у такій круговерті життя... Пиши, коли не можеш не писати, а до друку посилай написане за рік чи два, щоб у отому міжчассі, десятки разів його перечитавши, ти врешті домігся майстерності численними виправленнями. Вірші мусять бути подібними до гімнів, а слова в них — чистими ядрами пашниць, — напучував ніби на завершення Рильський. — Нерано вже, то може десь тут підживимося якоюсь сніддю? — змінив тему.