З любов’ю, Обрі

— Ти видужаєш, дівчинко, — каже він.

— Я люблю тебе, тату, — озиваюся я.

— Я також тебе люблю.

— А мене? — кричить Саванна знизу, тримаючи тата за руку. — Мене ти любиш?

— І тебе, Саванно, — каже тато.

Саванна щасливо пищить і тулиться до татової руки.

— Я люблю обох моїх дівчаток. Саванно, збери свої іграшки.

Вона згрібає усіх ляльок у будиночок, зачиняє його й знову хапає тата за руку.

Саванна веде нас сходами, штовхає двері й не дає татові зайти. Тато заносить мене всередину і знову вмощує мене у мій затишний кокон на дивані. Саванна ставить поруч зі мною ляльковий будиночок.

Мама кличе тата й Саванну їсти, вони лишають мене, але я чую, як вони говорять, їдять, сміються разом. Я відчиняю ляльковий будиночок і уважно роздивляюся кожне обличчя, гадаючи, чи можуть вони бути гарною сім’єю, як сказав тато.

Коли я підняла голову зі свого столу, стала витирати з обличчя сльози. Більше їх не було. Я вже все виплакала.

Коли стирала калюжу зі столу, під долонею легенько чвакнуло. Щоб переконатися, що стіл сухий, витерла його ще й рукавом светра.

Я взяла фотографію й усміхнулася кожному: Саванні, татові й мамі. Потім притулила фото до стіни, щоб бачити, коли писатиму.