З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
Я ніколи не бачила Бріджет такою пригніченою — злою і розгубленою водночас, — і вона так сильно плакала, що вся була червоно-фіолетова.
Я не знала, що робити. Вона відвернулася від мене до стіни. Коли вона так і не повернулася, я вийшла з її кімнати, а потім і з будинку.
— Сідай, Обрі. Як справи?
— Нормально, — я втиснулася в стілець в офісі Емі.
— Просто нормально?
— Просто нормально.
— Я чула, ти маєш прийняти важливе рішення.
— Ви говорили з бабусею?
— Вона подумала, що я маю знати.
Емі зробила паузу, і я зрозуміла, що маю продовжити розмову.
— Я не знаю, що робити, — зізналася я.
— Ти говорила про це з мамою?
— Ні.
— Це може допомогти. Так вам обом буде зрозуміло, чого ви чекаєте.
Я похитала головою.
— Я не можу з нею говорити.
— Чому ні?
— Якщо я почую її голос, і вона запитає мене про це, я одразу ж скажу «так». Не думаючи. Я просто скажу «так».
— Тобто ти шукаєш причину не казати «так»?
— Так… ні… я маю на увазі… вибачте. Я розгубилася.
Емі усміхнулася.
— Усе гаразд. Це означає, що тобі тут справді добре ведеться. І якби ти хотіла лишитися тут, тому що почуваєшся захищеною біля бабусі, чи тому що ти щаслива з друзями, чи тому що тобі подобається школа, це був би гарний вибір. З іншого боку, жити знову з матір’ю — також був би гарний вибір, бо я знаю, як важко вам було жити окремо. Ти не мусиш вирішувати прямо зараз, окрім того, ти можеш змінити своє рішення.
Я не подумала про це. Щось у цій ідеї мені видавалося дивним.
— Я не знаю. Я не хочу просто сидіти тут і не приймати рішення, бо я думатиму про це кожен день, хоча мені просто треба зробити вибір. І це було б дуже важко… поїхати туди… і зрозуміти… що це була помилка. Мені треба знати напевне.
— Тобто ти вирішила, що треба зробити вибір. Це вже дуже добре.
— Я повернулася туди, звідки починала.
— Звичайно, ні. Ти можеш бути в одній із точок на своєму шляху, але жодна з них не є тією, звідки ти починала.
Коли я пропустила свою чергу говорити, знову заговорила Емі:
— Думаю, на сьогодні варто зупинитися. Якщо ти захочеш повернутися, мої двері для тебе відчинені. Тобі є про що подумати, а я буду тут.
— Дякую, — промимрила я і простягнула руку.
Емі потиснула її і засміялася.
— Як офіційно! Навіть якщо ти вирішиш їхати, це не «до побачення». Ми обов’язково ще поговоримо перед твоїм від’їздом.
Я кивнула. Було якось дивно прощатися, навіть не надовго, тож я не сказала нічого. Лише коли я вже була в коридорі, зрозуміла, що навіть не думала про M&Ms, поки була в кабінеті Емі.
— Де Бріджет? — запитав Маркус, коли побачив, що я сама сиджу в кафетерії.
— Ми… ми сьогодні не говоримо.
Маркус сів навпроти мене.
— Знову? Ви не говорите. Ви завжди говорите.
— Я знаю, — сказала я. — Але не сьогодні.
Маркус стенув плечима і став їсти гамбургер. Я ковтнула газованої води з бляшанки, а потім стала барабанити пальцями по столу.
— Мені треба тобі дещо сказати… — почала я. — Гм… у моєї мами все гаразд… і вона хоче, щоб я повернулася додому. Я ще не знаю, чи хочу їхати, але думаю про це.
Маркус перестав жувати свій гамбургер.
— Хочеш морозива? — запитав він. — Думаю, мені треба з’їсти морозива.
Він заліз у кишені своїх мішкуватих вельветок і дістав звідти кілька монет. Пересипав їх із долоні в долоню, а потім підстрибнув. За кілька хвилин він повернувся з двома брикетами морозива.
Морозиво лежало на столі й тануло, поки Маркус продовжував їсти гамбургер, а я барабанила по столу замість допивати свій напій.
— Вибач, — сказала я. — Я не знала, як тобі сказати, бо відчувала, що це тебе засмутить — звістка про мою маму, коли…
— Що? — запитав Маркус. — Я не засмучуюся з цього приводу.
— Що ж тоді? — запитала я.
— Просто… я за тобою сумуватиму, — сказав Маркус.
Коли він говорив це, дивився прямо на мене, хоча він ніколи не дивиться на людей, коли до них говорить.
Хоча я й була здивована, я була щира, коли сказала:
— Я також за тобою сумуватиму.
Подзвонили в двері. Я встала з дивана, щоб відчинити.
Це була Бріджет. Не пам’ятаю, щоб вона колись дзвонила в двері.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт.
Вона тримала накриту фольгою тарілку. Віддала її мені, а я зазирнула під фольгу.