З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
Там були ми всі разом, застиглі в тій одній миті, такі щасливі. Я думала, що нас вже немає, але це неправда. Моя сім’я ніколи не повернеться до мене, але все ж у мене є різні дрібнички, маленькі нагадування. Оця фотографія. І мама тут, і їй вже краще. І мої спогади.
Тримаючи фото перед собою, я заплющила очі. Я все ще могла його бачити. Я відчувала, що спогади були дуже близько. Не так, як іноді, коли я в них занурювалася, відгороджуючись від решти світу. Можливо, тому що я змінилася. Я думала про маму і про те, чи я мала їхати до неї, про тата й Саванну, а потім обрала бажаний спогад і почекала, поки він заповнить мене повністю.
Я хворію вже три дні.
Мама каже, що це якась весняна інфекція. Вона каже, що деякі люди хворіють, коли змінюються пори року. Можливо, я — одна з таких людей, а може, й ні. Уже середа, а я на цьому тижні ще не була в школі. Мені вже набридло цілий день валятися на дивані, але подушка все ще м’яка, простирадло гладеньке й прохолодне, а коли я встаю — паморочиться в голові.
Мама всаджує мене, примушує пити воду з дитячої чашки-поїльнички, яку ми чомусь так і не викинули. Її витягають, якщо ми недобре почуваємося. Така собі «хвора» чашка.
— Мамо…
— Так, дитинко?
— Мені недобре.
— Ти спітніла. Знаєш, що це означає?
Я знала. Тато завжди говорить про це, що, коли лихоманить, тіло стає дуже гарячим. Коли ти починаєш пітніти, це означає, що лихоманка відступає.
— Вставай, пішли до машини — поїдемо по Саванну.
Я хитаю головою.
Мама забирає волосся з мого чола. Хвилину тримає на ньому свою руку.
— Добре. Ти ще не готова. Лягай. Я повернуся за п’ятнадцять хвилин.
Коли я знову розплющую очі, Саванна вже тут, дивиться телевізор. Вона вдягнена у рожевий картатий комбінезон поверх зеленої спідниці. На ногах — малючачі блакитні кросівки з райдугами та хмарками.
— Ти вдягалася сама? — питаю я.
— Мама мені дозволила, — відповідає вона, не обертаючись.
У вітальню вертається мама й каже:
— Ходімо надвір.
— Па-па, Саванно.
— Ти також, — мама звертається до мене. — Тобі стане краще на свіжому повітрі.
Вона допомагає мені піднятися, і я перевдягаюся в чистий одяг, який мама принесла мені, включно з білизною, прямо у вітальні. Потім вона випускає мене і Саванну, яка тримає в руках купу іграшок, на подвір’я перед будинком.
— Давай бавитися в «дім», — пропонує Саванна.
Я сідаю на траву і вирішую, що не посунуся ані на дюйм.
Саванна відчиняє крихітний будиночок для ляльок і дістає зсередини малесеньких людей. Блідий дерев’яний хлопчик із жовтим кучерявим волоссям із ниток. Дерев’яний хлопчик коричневого кольору з чорним волоссям. Худюща пластикова балерина.
— Це брати й сестра, — пояснює Саванна.
Вона витягає пластикову коротульку і високого дерев’яного чоловічка з рудим мотузяним волоссям. А потім — ще й винний корок із намальованим обличчям.
— Мама, тато, немовлятко.
— Саванно, ці люди не пасують одне до одного. Вони не можуть бути сім’єю.
Саванна цим не переймається.
— Вони живуть разом.
— Це не має значення.
— І вони щасливі разом.
Занадто змучена, щоб сперечатися, я кладу дітей у ліжечка. Підпираю голову рукою і опираюся ліктем на схрещені ноги.
На заїзді з’являється татова машина. Я не встаю, а Саванна біжить йому назустріч. Разом вони йдуть до мене.
— Як почувається моя дівчинка? — питає тато. — Що робите?
— Граємо у дім. Але Саванна створила якусь ненормальну сімейку.
— Ну, часом таке трапляється. Але я впевнений, що це хороша сім’я, так?
Я стенаю плечима.
— Тобі краще?
— Можливо, — кажу я.
— Можливо, — повторює тато. — Ну що ж, це краще, ніж нічого. Це краще, ніж нічого.
Хоч мені дев’ять і я вже завелика, тато піднімає мене на руки, і моя голова опиняється у нього на плечі.