З любов’ю, Обрі

— Тато може це виправити, — сказала Бріджет.

Маркус тепер також був біля нас і милувався велосипедом.

— Здається, дзвонить телефон, — сказала бабуся.

Вона поспішила відчинити двері й зникла всередині. За кілька хвилин з’явилася зі слухавкою.

— Обрі, це до тебе.

Я злізла з велосипеда. Бріджет стрибнула вправо і скрикнула, ледь втримавши рівновагу. Маркус дав мені кольорову стрічку. Я взяла стрічку і слухавку на кухню.

— Алло?

— Привіт, дитинко. Це я.

Я сіла на стілець.

— Привіт, мамо.

— З днем народження.

— Дякую.

— Влаштували щось особливе?

— Вечірка з піцою.

Я кілька разів глибоко вдихнула, і серцебиття сповільнилося до нормального.

— Як ти?

— У мене все добре, Обрі.

— Справді добре?

— Добре.

Я обкрутила кольорову стрічку навколо пальців, намотуючи все тугіше й тугіше, а потім стягнула її і дивилася, як вона спіралькою падає на підлогу.

— У тебе все ще є робота?

— Угу.

— А що ти робиш?

— Я всього лиш допомагаю по дому.

— Ти граєшся з немовлятами?

— Так, часом. І часом говорю з їхніми мамами. Чи жінками, у яких ще не народилися малята. Деякі з них зовсім юні і їм треба з кимось поговорити.

— Ти говориш з ними?

— Так.

— Ти розповідаєш їм про мене?

— Розповідаю. Я їм розповідаю про тебе все. Яка ти розумна. Яка ти красива. Як сильно я за тобою сумую.

— Ох… Це… це важко? Бачити усіх цих немовлят?

Скидалося на те, що мама задумалася.

— Так, це важко, — визнала мама. — Спочатку я цих малят і не бачила. Я щодня приходила всього лиш на кілька годин — прибирати, готувати і закидати прання. А потім мене попросили відвозити дівчат на консультацію до лікаря.

— І ти відвозила?

— Коли я побачила, що їм це справді потрібно, стала відвозити. Я говорила з дівчатами, поки ми їхали, іноді — у приймальні лікаря. Ми говорили також по дорозі до притулку. Потім я стала приходили на довше, бо раптом виявилося, що треба купу всього зробити. Деякі дівчата шукають роботу, тож нам потрібні люди, щоб няньчитися з малюками.

Я відчула, що до горла підкочується клубок.

— Я мушу вертатися до друзів, — сказала я. — Вони чекають на мене. Торт, морозиво, ну, ти знаєш…

— І подарунки? — запитала мама. По голосу я чула, що вона усміхається.

— Так, і подарунки, — відповіла я. — Я ще не розгорнула твій.

— Піди розпакуй, — сказала вона. — Я почую, як ти розгортаєш, і вдаватиму, що я на твоїй вечірці.

Я взяла телефон зі собою в їдальню, знайшла рожевий пакунок і принесла його на кухню. Поставила на стіл, щоб розгорнути. Там були дві книжки. Одна — з великими малюнками — про життя в епоху Середньовіччя. Друга — з цупкими листками, з яких треба вирізати крихітних людей і деталі будівель, з яких можна скласти ціле середньовічне місто.

— Ти лишила тут усі свої книжки з історії, серденько, — пояснила мама. — Я подумала, що ці тобі мають сподобатися.