Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю
- Автор: Слотер Анна-Марі
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7513-93-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю». Краткое содержание книги:
Полк та Чотас зараховують себе колишніх до таких жінок. Це «жінки, які прагнуть стати супержінками{277}, зосереджуючи всю свою енергію на досягненні марева досконалості та намагаючись подолати гори великих очікувань (своїх власних та чужих), щоб погрузитися дедалі глибше.
Це саме той супержіночий перфекціонізм, який змусив Дебору Спар написати книжку «Чудо-жінка». Вона прямо каже{278}, що її покоління жінок «помилилося». (Спар усього на сім років молодша за мене, а це значить, що в 1970-х мені було стільки ж, скільки їй у 1980-х, вирішальна різниця з точки зору феміністського руху). «Ми приймали поразки й перемоги{279} фемінізму як шлях до особистої досконалості». У її книжці можна знайти потужний та часто дотепний аргумент на користь того, щоб відпустити «силове поле нереалістичних очікувань»{280} бути зразковою мамою та зіркою на роботі, яка прагне «врятувати світ й вічно виглядати як 17-літня модель».
Спар та я не погоджуємося з тим, що чоловіки зможуть упоратися з хатніми обов’язками як основні доглядальники. Хочу наголосити, що я не перфекціоністка, мені нормально з тим фактом, що я не підходжу на роль ідеальної матері через те, що я завжди ціную ту сторону своєї матері, яка пише незвичайні картини, а не ту, яка пече кекси. Але жінкам, які постійно ставлять собі вищі планки, думаючи, що якщо вони прокинуться раніше або використають свій час продуктивніше чи більше постараються, якимось чином усе вдасться, я скажу: зупиніться. Облиште це.
У минулому жінки були домогосподинями й почувалися впевнено та на своєму місці в цій сфері. Чоловікам належить світ роботи — і вони впевнені в собі. Зараз число працюючих жінок зросло і вони пишаються, що можуть робити все, що раніше робили чоловіки, й показувати такі хороші результати, а то й кращі. Жінка, яка може «принести додому м’ясо й засмажити його», паралельно чіпляючи на холодильник календар справ, схожий на схему повітряного управління, вважається супержінкою. Вона може бути цілком виснаженою{281} та менш щасливою, ніж була сорок років тому, але принаймні у неї все це є.
Нам потрібно відійти від наших нових власноручно зроблених п’єдесталів. Коли ми відчуваємо себе пригнічено, нам потрібно спинитися й попросити про допомогу. Часто визнання слабкості потребує більше сили, ніж удавання нескінченної компетентності.
Деякі читачі, які вже відмовилися від стремління бути супержінкою, можливо, думають: «Звичайно! Це саме те, чого ми просили. Нам потрібні чоловіки, щоб підстрахували нас і стали рівними партнерами в ролі доглядальників, щоб ми могли бути рівними партнерами в ролі годувальників».
Це саме те, чого нам слід позбутися. Нам необхідно попросити про «допомогу». Це означає, що ми вирішуємо, що потрібно зробити, і ми просимо чоловіків допомогти нам це зробити. Так не вийде. Справжня рівність передбачає однакову рівність удома та на роботі. А це вже зовсім новий внутрішній порядок.
Ґру Гарлем Брундтланд була першою прем’єр-міністеркою Норвегії. З її слів{282}, вона була першою, кого запросили приєднатися до уряду як міністра навколишнього середовища у 1974 році. Їй було тридцять п’ять, і вона мала чотирьох дітей молодше тринадцяти. Її чоловік підтримав у прийнятті цієї пропозиції й узяв на себе опіку над дітьми за однієї умови: він робитиме це по-своєму. Вона знала, про що йому йшлося. Вони ділили домашні обов’язки, проте вона займала домінантну роль у цій сфері. Зараз він погодився це робити, але без її вказівок та інструкцій. Вона згадує одне із його нововведень: коли їхні діти вчилися прасувати, вони робили це парами. Чоловік ставив дві прасувальні дошки, щоб вони могли розмовляти один з одним, як і раніше, і щоб це стало менш складним завданням. Також він установив правило, яке він почув в аеропорту Вірджинії: будинок має бути достатньо чистим, щоб усі були здорові, та достатньо брудним, щоб усі були щасливі{283}.
Нам з Енді необхідно було багато часу, що прийти до такого. Роками я сердилася через те, що всі хатні справи мали бути на моїй відповідальності. Хоча він немало робив, але майже завжди було так, що коли я казала йому щось зробити, він ніколи не відчував нагальності чи необхідності, щоб зробити це самотужки. Він не розумів цього, поки ми не помінялися ролями. Енді відповідав за всі планування подорожей: перельоти, автомобілі, сполучення, готелі, маршрути. І він завжди примушував нас усіх прокидатися, поспішати чи пакувати речі. Хлопці та я робили те, що він казав, але рідко так швидко й ефективно, як він цього хотів. Ми тішилися, коли хтось інший відповідав за це й нам не потрібно було перевіряти розклад, передбачати можливі збіги обставин або ж турбуватися про те, що буде далі.